«Слава Україні!» – історія гасла: від Миколи Міхновського до Олександра Мацієвського, від Харкова до Закарпаття
Днями ми могли бачити моторошне відео, як російські загарбники вбивають українського військовополоненого. Особливо їх розлютили спокійно сказані ним слова: «Слава Україні!». Неймовірна повага до Олександра Мацієвського. Вражає людська, чоловіча, лицарська гідність цього воїна.
Досі здавалося, що подібні випадки – в минулому, в історії, десь у першій половині ХХ століття. Але живемо в історичні часи, тому подібне бачимо зараз, коли українські воїни, навіть зазнавши поразки в бою, залишаються нескореними і в очі противникові славлять свою Україну.
«Історична Свобода» говорить про історію гасла «Слава Україні!» та подібні випадки з істориком, майором ЗСУ Юрієм Юзичем.
– Гасло «Слава Україні!» – відколи воно, з яких часів? Козаки часто воювали, але вони більше релігійними гаслами послуговувалися.
Вітання «Слава Україні!» з’явилося зовсім не в 1940-х, а на межі ХІХ-ХХ століть у Харкові, в середовищі студентської молоді
– Козаки, до речі, тут до місця. Бо коли армія УНР створювала свій муштровий статут, то там врешті написали, що бойовий клич української армії не «Ура!», як у російській армії, а «Слава!».
Можливо, це була вигадка літераторів кінця ХІХ – початку ХХ століття, які, описуючи козаків, які атакували із кличем «Слава!», можливо, так було насправді. Тому по суті всі визвольні змагання бойовим кличем українців було «Слава!».
Саме вітання «Слава Україні!» з’явилося зовсім не в 1940-х, а на межі ХІХ-ХХ століть у Харкові, в середовищі студентської молоді, яка потім створила Революційну українську партію й Українську національну партію, першу націоналістичну групу. Вже вони віталися «Слава Україні!».
– Тобто це середовище Миколи Міхновського, відомого політичного діяча, який серед перших проголосив гасло незалежної України?
Якби то була вождівська партія, то бандерівці відповідали б «Вождеві слава!». Але вони принципово змінили, хто є центром, суттю українського руху
– Так. Але тоді відповідь була: «По всій землі слава!». Тобто ще не було «Героям слава!». Попервах відповіді були різні. За часів гетьмана Павла Скоропадського відповідали: «Гетьманові слава!». У козацьких рухах 1920-1930-х років казали: «Козакам слава!», в ОУН у 1930-х роках говорили: «Вождеві слава!». І вже в 1941 році – після того, як у Карпатській Україні українці масово ставали на захист, розуміючи, що вони, швидше за все, будуть переможені, але вони виходили фактично на вірну смерть із кличем «Слава Україні!» – після цього в ОУН вирішили, що відповідати на це гасло треба: «Героям слава!». До речі, бандерівцям закидають, що це вождівська партія. Якби то була вождівська партія, то бандерівці відповідали б «Вождеві слава!», як це вже було усталено. Але вони принципово змінили, хто є центром, суттю українського руху і боротьби за незалежність.
– Коли були події в Карпатській Україні, то ОУН ще не розкололася на бандерівців і мельниківців, ще була єдина ОУН.
– Фактично це середовище саме під час Карпатської України окреслилося, яке ми потім знаємо як бандерівців.
Пам’ятник героям, які воювали за Карпатську Україну, встановлений Закарпатською ОДА у 2009 році на межі Львівщини та Закарпаття
– Відомі випадки, коли українські вояки перед стратою казали «Слава Україні!» або співали «Ще не вмерла Україна». Це вже потім додумали чи це справді зафіксовано? Наприклад, перший такий випадок, кажуть, був під Крутами, коли там полонених страчували, а вони гімн співали. Але хто це зафіксував?
Відео з-під Бахмуту – унікальність в тому, що це вперше в історії України побачили, як вмирають хлопці, які кажуть: «Слава Україні!»
– У чому взагалі унікальність цього випадку на відео з-під Бахмуту? Унікальність полягає в тому, що це вперше в історії України побачили, як вмирають хлопці, які кажуть: «Слава Україні!». Бо до цього ми чули розповіді, ми чули спогади, ми чули різні версії, як це могло бути, були припущення, що могли так сказати. А це вперше ми побачили відеозапис. І це дуже важливо. Цей випадок точно увійде в історію, в підручники, можливо.
Звісно, і раніше такі випадки були. Співали «Ще не вмерла Україна». «Слава Україні!» на початку ХХ століття було паралельно з іншим таким гаслом «Хай живе Україна!». І це «Хай живе Україна!» перед стратою сказали Данилишин і Білас, коли їх вішали в 1932 році.
Демонстрація у Києві з нагоди гетьманського перевороту. Напис на розтяжці: «Хай живе вільна Україна». 1918 рік
– Білас і Данилишин – це бойовики ОУН.
– Так. Польський військово-польовий суд засудив їх на кару смерті. Навіть ветерани Польської військової організації, які пройшли підпілля, борючись за незалежність, звернулися з проханням їх помилувати. Але їх не помилували. То один із них, коли на шибеницю вийшов, сказав: «Хай живе Україна!». А через кілька років «Слава Україні!» набуло масової популярності на суді над Бандерою. Відтак це вже стало чітко: «Слава Україні!».
А перший випадок зафіксований, коли «Слава Україні!» перед стратою, то це у Львові на Цитаделі (це австрійська фортеця) – там поляки за вироком військово-польового суду стратили двох хлопців. Один із них був сином депутата австрійського парламенту, мав гарну освіту. Їх звинуватили у розвідці на користь українського війська, але це не було доведено. Принаймні українська сторона не артикулювала, що це так. Вкопали спеціальні стовпи, до яких їх прив’язали. Стріляли у спину. На спині намалювали хрестики крейдою. Хлопці вигукнули: «Слава Україні!». Спогад про це залишив один львів’янин, який згодом став відомим адвокатом. Тобто це не просто літературний опис – адвокат опирається на фактаж.
– Це в якому році було?
– Це був березень 1919 року. Взагалі березень символічний для цього гасла. Бо і Карпатська Україна була в березні, коли перед розстрілом хлопці і дівчата говорили: «Слава Україні!».
– А от про Крути що відомо?
– Про Крути відома така історія: група хлопців заблукала в темряві й вийшла не туди, дезорієнтовані потрапили в полон. Є розповіді про те, що вони перед смертю заспівали «Ще не вмерла Україна». Гасло «Слава Україні!» тоді було паралельно з гаслом «Хай живе Україна!». Тому цілком може бути, що хтось перед розстрілом вигукнув: «Хай живе Україна!».
Але ми маємо про бій під Крутами всього 10 спогадів. І розстріляні залишилися розстріляними. Ті, які вижили в полоні, навряд чи були свідками цього розстрілу. Тобто це таке припущення. Але так, є така версія.
– А під час перших визвольних змагань наскільки було поширеним гасло «Слава Україні!»?
У Шостці відзначали ІІІ Універсал. Всі присутні представники партій встали і сказали: «Слава Україні!». Відмовилися від цього тільки більшовики. Натомість підтримав єврейський «Бунд»
– Доволі поширеним. Наприклад, газета «Рада» на початку революції писала, що в березні місяці в селі Діївка під тодішнім Катеринославом, а тепер це частина міста Дніпра, селяни проводили мітинг і виголошували: «Слава Україні!». Тобто в 1917 році це масово поширилося. Дуже цікавий випадок на Сумщині, здається у Шостці, відзначали ІІІ Універсал і робили декларацію про його підтримку. Так ось, у протоколі написано, що всі присутні представники партій встали і сказали: «Слава Україні!». Відмовилися від цього тільки більшовики. Натомість підтримав і єврейський «Бунд», і так далі.
А вже у 1918 році грузинські партії використовували це гасло-клич для комунікації з українцями. Вони ідентифікували себе з визвольною боротьбою українців і підтримували цю боротьбу, висловлюючись у статтях і виступах «Слава Україні!».
– Гасло з’явилося в Харкові, потім воно виринає у Львові, Закарпатті. Тобто доволі швидко стало соборницьким.
У 1920 році командувач Армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко офіційним наказом ввів вітання «Слава Україні!». Щоправда, тоді відповідати треба було «Слава! Слава! Слава!»
– Так. Думаю, цьому дуже сильно посприяла формалізація гасла. Бо в Харкові це було студентське середовище, яке в 1917 році фактично творило українську збройну силу. Армія УНР була створена на базі українізованих частин, над чим першими почали працювати люди з середовища Міхновського. Там складна історія, як Грушевський із Петлюрою відбивали весь цей рух від, як вони вважали, радикалів і брали під свій контроль. Але це гасло вже там було популярне.
А в 1920 році командувач Армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко офіційним наказом ввів вітання «Слава Україні!». Щоправда, тоді відповідати треба було «Слава! Слава! Слава!». І вся армія вже з тим артикулювалася.
– Російська пропаганда каже, що це бандерівське гасло. А воно ж давніше за бандерівців. Але все-таки бандерівці задали якби останній канон: «Слава Україні! – Героям слава!».
300 років тому. Як українські ієрархи на догоду Петру І реформували російське православ’я
Триста років тому, 25 січня 1721 року, московський цар Петро І скасував патріарший сан у Російській православній церкві, а натомість запровадив «Святійший урядуючий синод». Фактично, Церква стала складовою державного апарату на чолі з імператором, якому був підпорядкований Синод. Восени того ж 1721 року році Петро І став російським імператором.
Найближчими спільниками Петра І в церковній реформі були два вихідці з України. Тривалий час місцеблюстителем патріаршого престолу, а потім першим главою Синоду був галичанин Стефан Яворський (Яворів – містечко під Львовом). А «Духовний регламент», який визначав нові правила для Церкви, уклав киянин Феофан Прокопович, ректор Києво-Могилянської академії у 1710-1716 роках.
Взагалі-то, Петра І важко назвати українофілом чи козакофілом, чи навіть малорософілом. Але попри це вихідці з України робили при ньому доволі успішну церковну кар’єру.
Більше про те, як і чому українські ієрархи реформували російську церкву, «Історичній Свободі» розповів історик Валерій Ластовський.
– Давайте почнемо з самої цієї події – скасування патріаршества. Чому Петро І пішов на це замість того, щоб зробити патріархом лояльну до себе людину?
– На таке рішення Петра І вплинуло відразу кілька факторів.
Треба мати на увазі, що сам Петро І прекрасно розумів, що тодішнє російське духовенство його недолюблювало через різноманітні нововведення і реформи в різних сферах, які зачіпали усе тогочасне суспільство. Крім того, не забуваймо, що російська церква пережила Розкол у 1650-х роках завдяки реформі патріарха Никона. Розкол давав знати про себе ще тривалий час, і в той період ше тривала боротьба з Розколом.
Зрештою, Петро І, людина владна сама по собі, не хотів мати біля себе когось, хто міг би впливати, тиснути на нього і на владні структури. Наприклад, візьмемо патріарха Адріана, який помер у 1700 році, після чого
Стефан Яворський був призначений патріаршим блюстителем. Він був дуже вагомою фігурою в тодішній російський політиці. І саме патріарх проголосив Петра І царем. Фактично, Петро І був в деякій мірі зобов’язаний йому.
Петра І називало «антихристом» саме духовенство…
– Даруйте, по-моєму, його так називали старообрядці – люди дуже консервативні.
– Не тільки старообрядці. Власне, така характеристика за ним закріпилася тоді в російській церкві.
Петро І здійснив державний переворот, незаконно ліквідувавши патріаршество
Більше того, якщо подивитися роботи російських церковників вже ХХ століття, вони прямим текстом пишуть, що Петро І здійснив державний переворот, незаконно ліквідувавши патріаршество. Наприклад, відомий протоієрей Георгій Флоровський.
І саме тому вже саме на початку ХХ століття російське духовенство зробило все, щоб відновити патріаршество.
– Якщо я правильно розумію, то в Московському царстві патріарх був, як казав один український політик, «не перший, але й не другий». А Петро І не хотів, щоб влада ділилася на світську та духовну і все підпорядкував собі.
– Петро І хотів зробити з Росії таку собі державу за європейським зразком. А що характерно для Європи у цей період? Це розвиток абсолютних монархій, наприклад, у Франції.
В Англії відбувався інший перехід – там формувалася конституційна монархія. Але в тій самій Англії була створена Англіканська церква, яка підпорядковувалася безпосередньо монарху, який вважався там главою церкви. Він бачив, що в протестантських державах церковні структури були підпорядковані в першу чергу монарху. І це його до певної міри надихало.
Цар не хотів біля себе бачити того, хто міг би в якийсь момент стати певним протиставленням його владі. Тому, власне, такий закономірний його хід. І він шукав тих, хто допоміг би йому здійснити ось таку церковну реформу.
– А чому він зупинив свій вибір саме на вихідцях з України? Чим вони Петрові І імпонували?
– По-перше, вони не були пов’язані з російським духовенством. І це один із ключових моментів. По-друге, він був особисто знайомий з тим же Феофаном Прокоповичем. Йому імпонувала його позиція.
Знайомство українського духовенства з європейськими традиціями, знаннями було дуже потужним
Вони висловлювали ідеї, близькі до його бачення держави. Утім, хоча й близькі, але не тотожні. Стефан Яворський все ж таки був більш м’якший – він не хотів цілковитого підпорядкування церкви державі, але все ж таки виступав за певне порозуміння.
Тобто, в якісь мірі збігалися інтереси українських ієрархів і, власне, Петра І.
Ще треба враховувати, що знайомство українського духовенства з європейськими традиціями, знаннями було дуже потужним. І Петро І це використовував на свою користь.
– А відколи ієрархи з України починають посідати помітні посади в Російській православній церкві?
– Власне, це почалося якраз на межі ХVІІ-ХVІІІ століть. Петро І був якраз та людина, яка цьому сприяла. Він таким чином відразу досягав кількох цілей.
По-перше, він залучав певні знання, певну культуру європейського характеру в російський простір.
По-друге, він не довіряв власному духовенству з причин, про які я вже говорив. Тому, залучаючи українське духовенство, він міг на нього спиратися.
Одночасно Петро І вирішував питання з певною інкорпорацією українських земель
По-третє, він використовував українське духовенство у власних державних цілях. Зокрема, в процесі боротьби з залишками язичництва, в боротьбі з сектантством і тим самим старообрядництвом, в процесі введення християнства серед підпорядкованих народів.
Він навіть видав у 1700 році указ, за яким покладав на українське духовенство, яке приходило на територію Росії, завдання здійснювати місіонерську діяльність.
Але і це ще не все.
Одночасно Петро І вирішував питання з певною інкорпорацією українських земель до складу Російської імперії.
Близько 80 єпископів українського походження були призначені на кафедри в Росії
Ми бачимо призначення вже російських церковних діячів, які при цьому обов’язково були особисто віддані Петру І, вже на українську територію.
Взагалі, якщо вже брати продовження політики Петра І, з 1720-их по 1760-ті роки близько 80 єпископів українського походження були призначені на кафедри в Росії.
Це приблизний такий підрахунок десь за 40 років. Але потім з 1760-их років цей процес потихеньку затухає з приходом до влади імператриці Катерини ІІ.
– Феофан Прокопович і Стефан Яворський були доволі різними. Характеризують їх так, що Яворський тяжів до католицизму, певний час був чи то католиком, чи то греко-католиком. Натомість Прокопович більше тяжів до протестантизму. Як складалися їхні відносини? Між ними була якась спільність чи ворожнеча?
– Спільність в якійсь мірі між ними була. Ворожнечі, в розумінні жорсткого протистояння – ні. Але при цьому вони один одного все ж таки недолюблювали. Вони, справді, були людьми різними, мали різні погляди на роль церкви в державі.
Кожен з них, звичайно, переслідував свою мету. І цим користувався Петро І. Можна говорити про те, що він їх спеціально якось протиставляв один одному для того, щоб використовувати в своїх реформаторських цілях.
До одного і до другого ставлення істориків далеко не однозначне. Якщо бачити такий російський погляд, то тут треба сказати, що він є радше негативним.
– Чому? А до Петра І вони при цьому як ставляться?
– Петра І, хочеш чи не хочеш, все ж таки возвеличують. Його не вихваляють за церковну політику – вважають, що він все ж таки неправильно здійснив, ліквідувавши патріаршество. Але це так, певний помилковий епізод.
Натомість до українських ієрархів у цілому негативне ставлення. Наведу слова відомого церковного історика російського Івана Смолича.
Хоча він брат українського письменника Юрія Смолича, але тим не менше російський церковний історик.
Стефан Яворський себе «полоненим» називав, просився додому, але Петро І не відпускав
Отже, він Яворського називав не інакше, як боягузом, недалекоглядним, нещирим. А Феофана Прокоповича характеризував, як мстивого, честолюбивого і жорсткого.
Це насправді були різні люди. Якщо Феофан Прокопович до певної міри знайшов себе у російській владі, то Стефан Яворський, навпаки, вважав себе дещо зайвим.
Відомий його лист до ростовського єпископа Дмитра Туптала, в якому він себе «полоненим» називав. Стефан Яворський кілька разів просився у Петра І: хочу повернутися додому. Але Петро І його не відпускав. Так він, власне, там і помер.
– Стефан Яворський був православним, потім перейшов чи то в греко-католики, чи то в католики, а потім знову повернувся в православ’я. Як відомі своїм консерватизмом московські ієрархи ставилися до українців та ще з такими ось деталями в біографії?
– У цьому теж один із важливих моментів у відносинах між українськими ієрархами і російськими. Насправді, для української церковної еліти – це не було проблемою.
Українське духовенство якраз було знайоме з багатьма нововведеннями, тенденціями, які панували в Європі
Багато хто з них у ХVІІ-ХVІІІ століттях ще в молодості їздили в Європу, де з метою продовжити навчання вони, як правило, перехрещувалися – приймали католицизм або унію.
Той же ж самий Феофан Прокопович навчався не тільки в Італії, а й у протестантських державах. Тому українське духовенство якраз було знайоме з багатьма нововведеннями, тенденціями, які панували в Європі.
В Росії переходи з православ’я у католицизм чи уніатство і назад сприймали як величезний гріх. Але російське духовенство мусило з цим миритися, оскільки за українськими ієрархами стояла російська влада.
– А от персона Феофана Прокоповича. Він писав панегірики спочатку на честь Мазепи, а потім, як то кажуть, «на ходу перевзувся» і вже писав панегірики на честь Петра І. Як ви думаєте, ця людина була щирою чи це був цинічний кон’юнктурник?
– Думаю, що будь-яка людина – це в першу чергу людина. Вона опиняється у певних обставинах і реагує на життя, на якісь перипетії, виходячи з тієї ситуації, в якій вона опинилася. Це характерно не тільки для ХVІІІ століття, але й для сучасності. Це суто така людська поведінка.
Покарання, які накладав Петро І на прибічників Мазепи: страти, засилання в Сибір, конфіскація майна
Треба мати на увазі ті обставини, в яких Прокопович опинявся. Навряд чи він міг показати свою прихильність до Мазепи після 1708 року.
Адже у нього перед очима були ті всі покарання, які накладав Петро І на прибічників Мазепи: страти, засилання в Сибір, конфіскація майна. Петро І був характеру дуже крутого. Згадаймо історію з його власним сином Олексієм.
Тому Феофану Прокоповичу чи Стефану Яворському не було просто-на-просто куди діватися.
Панегірик як такий – це певна данина владі, без якої взагалі неможливо уявити не тільки ХVІІІ століття, але подекуди й сучасну епоху.
Російська різанина в Батурині: що сталося 310 років тому?
– Але все-таки це занадто одіозно виглядає: пише оду на честь Мазепи, порівнює його з князем Володимиром, а через декілька років пише оду на честь Петра І, де Мазепа вже поганий зрадник.
– Так, особливо з нашої точки зору. Але знову ж таки, треба намагатися дивитися на ту людину, про яку ми говоримо, з точки зору початку ХVІІІ століття. Він або співає панегірик, або втрачає підтримку від влади. Іншого шляху немає. Демократії тоді ще не було.
Петро І послав священника до смертельно хворого Полуботка, щоб вивідати те, що гетьман не сказав на допитах
– У той час, як Яворський і Прокопович реформували московське православ’я, козацька старшина боролася за те, щоб зберегти і без того обмежений суверенітет Гетьманщини. Чи ієрархи з України підтримували контакти з козацькою старшиною?
– Так, підтримували і достатньо тісні. Власне, відомо і опубліковано листування між Феофаном Прокоповичем, Стефаном Яворським і старшиною козацькою.
Але при цьому треба розуміти, що і Феофан Прокопович, і Стефан Яворський перебували у замкнених умовах.
Вони не могли особливо яскраво підтримувати чи вести якісь певні переговори на підтримку козацької старшини. Оскільки, апарат поліцейський наглядав за їхньою діяльністю. Тому листувалися зі старшиною, але обережно. Заперечувати владну діяльність ні один, ні інший не могли.
– Не могли чи не наважувалися?
– Це вже такий момент, на який достеменно відповісти дуже важко. Можливо, не наважувалися. Можливо, таке визначення правильніше вживати. Але точної інформації про це ми не маємо і навряд чи будемо мати.
Читайте ще:
Дмитро Шурхало
Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».