Останні дні гітлерівської Німеччини очима німців

Що робили, думали, чого боялися й очікували німці на початку травня 1945 року? Ось свідчення очевидців.

Берлін, травень 1945 рокуФото: picture-alliance/akg-images

Тисячі щоденників, листів, мемуарів, офіційних документів, архівних матеріалів, інших свідчень вивчив відомий німецький історик Фолькер Ульріх (Volker Ullrich), щоби скласти якомога повнішу картину того, що відбувалося в Німеччині в останні дні Другої світової війни. У своїй книжці “Вісім днів у травні” (“Acht Tage im Mai”, Verlag C.H.Beck) він пише про останні битви та про долю військовополонених, про “марші смерті” в’язнів концтаборів та про хвилю самогубств німців, про те, як зустрічали солдатів антигітлерівської коаліції та про спроби ватажків “третього рейху” укласти сепаратний мир, про те, як жили люди серед руїн, та про масові зґвалтування в Берліні.

Чому Червоній Армії чинили запекліший опір?

Німецький письменник Эріх Кестнер (Erich Kästner) записав на самому початку травня в своєму щоденнику: “Люди на вулицях – як лунатики, розгублені й загублені. Урок історії перервався. Перерва між “більше немає” та “ще немає” лякає та збиває з пантелику”. Про ці дні між “більше немає” та “ще немає”, про те, що відбувалося в Німеччині між самогубством Гітлера 30 квітня та капітуляцією “третього рейху” 8 травня, про горезвісний “час нуль”, тобто останні години режиму, і розповідає книжка Фолькера Ульріха.

Розгубленість німців, як він пише, пояснювалася не лише страхом перед переможцям та тим, що люди абсолютно не уявляли, що буде далі, але й тим, що стрімкий процес розвалу режиму відбувався не одночасно по всій Німеччині. Якщо на заході солдати більш-менш охоче здавалися американцям та англійцям, то на Східному фронті, де ситуація була такою ж безнадійною, вермахт тим не менш продовжував чинити запеклий опір частинам Червоної Армії, що наступали. І якщо Гамбург здали вже 3 травня, то в Бреслау (сьогодні Вроцлав) бої тривали до 6 травня.

Останній резерв. Знімок зроблено 20 квітня 1945 року, за 10 днів до самогубства ГітлераФото: picture-alliance/dpa

Страх перед Червоною Армією був сильніший. На німців мала величезний вплив багаторічна антибільшовицька пропаганда нацистів, котра створювала образ жорсткого ворога, диких “недолюдей”. Крім того, як підкреслює Ульріх,на той час уже багато німців знали про те, як їхніми співвітчизниками велася війна на знищення на території СРСР, і про злочини, які там чинилися. Німці боялися помсти переможців.

Як грос-адмірал затягнув війну

Усім цим пояснюються й спроби укласти сепаратний мир із західними союзниками. В книжці Ульріха детально описані настійливі спроби наступника Гітлера, грос-адмірала Карла Деніца (Karl Dönitz), резиденція якого була розташована на півночі Німеччини, в місті Фленсбург, домовитися з американцями та британцями. Деніц хотів вивести в британську та американську зону окупації якомога більше солдатів та цивільних, котрим загрожувала “помста Совєтів”, – ну, заодно й внести розкол у лави антигітлерівської коаліції.

Але західні союзники рішуче відхилили всі спроби укласти сепаратний мир. А пізніше грос-адмірала обвинуватили в тому, що саме він тим самим затягнув війну ще на тиждень, хоча міг би капітулювати відразу після самогубства “фюрера”. За це Деніцу дали на Нюрнберзькому процесі 10 років, які він відсидів, як кажуть, від дзвінка до дзвінка.

У бункері Гітлера

Книжка Фолькера Ульріха починається з опису ірреальної, фантасмагоричної ситуації в бункері Гітлера, де всі робили вигляд, що далі вірять у перемогу. Але після того, як уранці 30 квітня прийшло повідомлення про те, що 12-й армії генерала Вальтера Венка (Walter Wenck) не вдалося прорватися в оточений Берлін і її зупинили під Потсдамом, останні ілюзії зникли навіть у “фюрера”. Тоді він і прийняв остаточне рішення про самогубство.

30 квітня почався штурм Рейхстагу. Зібрані разом рештки частин вермахту та СС замурували всі вікна та двері, залишивши тільки вузькі бійниці, замінували підходи до будівлі. Рів з водою ще більше ускладнив задачу. Тільки з настанням темряви червоноармійцям вдалося увірватися в будівлю Рейхстагу, і саме тоді на його даху вперше вивісили червоний стяг на зірваній зі стіни півметровій трубі, засунутій в корону бронзової скульптури.

Концтабір Дахау – дослідна лабораторія “рейху”

У той самий час у 500 кілометрах на південь від Берліна один із в’язнів концтабору Дахау, який напередодні звільнили американці, записав: “Доріжками між бараками ходять багато ув’язнених. Саме ходять – вільно, твердо, а не тягнуться, човгаючи, як ще вчора”.

Концтабір Дахау, створений нацистами вже в березні 1933 року, лише через півтора місяці після приходу до влади, став своєрідною дослідною лабораторією режиму. Тут есесівці випробовували різноманітні форми придушення та терору, котрі потім застосовувалися і в інших таборах. Недаремно в країні пошепки примовляли: “Lieber Gott, mach mich stumm, dass ich nicht nach Dachau kumm!” – “Боже, зроби мене німим, щоб я в Дахау не потрапив”.

Концтабір Дахау після звільнення, 30 квітня 1945 рокуФото: picture-alliance/dpa/akg-images

“Третій рейх” уже перебував в агонії, а в Дахау щодня прибували ешелони з новими в’язнями, евакуйованими з інших концтаборів, зі звільнених союзниками територій. Через жахливу тісняву, моторошні умови життя та голод в таборі почалася епідемія тифу. З грудня 1944 року і до звільнення тут померли понад 14 тисяч осіб. Трупи лежали між бараками, прибирати їх було нікому. Ввечері 26 квітня, коли вже було чути артилерійську канонаду, частину в’язнів вишикували в колону та погнали далі на південь. Охороняли їх озброєні есесівці із собаками.

Розстріл на місці та смертні вироки

Багато жителів німецьких сіл, через які йшла ця колона, з жахом дивилися на виснажених людей. Більшість уперше стали безпосередніми свідками злочинів режиму. Вони намагалися передати в’язням хліб та воду, але охорона відганяла їх. З 10 тисяч учасників цього безглуздого “маршу смерті” загинули в дорозі від тисячі до півтори тисячі осіб: точна кількість невідома. Тільки в ніч на 2 травня, під час ночівлі в лісі, есесівці розбіглися.

Спробували втекти й охоронці, які залишилися в Дахау, але це вдалося небагатьом. Більшість потрапила в руки американців. До того, як увійти на територію табору, солдати 45-го піхотного полку під командуванням підполковника Фелікса Спаркса наштовхнулися на ешелон, що стояв на запасній колії. У ньому виявилися трупи двох тисяч в’язнів, відправлених у Дахау з Бухенвальду. Зачинені в товарних вагонах та кинуті напризволяще, люди померли від голоду та спраги.

Багато американських солдатів плакали, інші розлютилися. Частину захоплених есесівців тут же, на місці, розстріляли, й тільки рішуче втручання Спаркса врятували від неминучої розправи інших. Їх судили вже після закінчення війни. 268 наглядачів та вартових СС з Дахау були повішені за вироком військового трибуналу.

Хроніка капітуляції: як завершилася Друга світова війна (08.05.2020)

To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video

Похід армії УНР на Крим у 1918 році та перспективи союзу з кримськими татарами

Сто років тому – в середині квітня 1918 року – була сформована спеціальна військова група армії УНР на чолі із підполковником Петром Болбачаном, яка з району Харкова вирушила на Крим і того ж місяця, здолавши більшовицьку оборону, увійшла на кримський півострів. Проте подальшому просуванню українських військ завадили не вороги, а союзні німецькі війська. Більше про ті події Радіо Свобода розповів історик Михайло Ковальчук.

– Коли була проголошена Українська Народна Республіка і визначено її територію, то Крим не був названий частиною УНР. Потім були мирні переговори у Бресті з Німеччиною та її союзниками, де українці також не порушили питання про приналежність Криму. І тут ухвалюється рішення, що українські війська йдуть на Крим. Хто, як і чому ухвалив це рішення?

– Цілком очевидно, що рішення про цей похід ухвалювалося на найвищому державному рівні. Відомо, що це були таємні накази в усній формі, які віддавав безпосередньо військовий міністр Олександр Жуковський. Але він це робив не з власної ініціативи – у спогадах він дав зрозуміти, що діяв погоджено з державними лідерами УНР: прем’єр-міністром Всеволодом Голубовичем і головою Центральної Ради Михайлом Грушевським.

У січні 1918 року Центральна Рада ухвалила вважати російський Чорноморський флот, який стояв у Севастополі, українським

Питання про Крим, дійсно, дуже цікаве. Тому що згідно з Третім універсалом Центральної Ради Крим не належав до УНР. Але це рішення не випадкове, підстави воно мало. У січні 1918 року Центральна Рада ухвалила вважати російський Чорноморський флот, який стояв у Севастополі, українським. Похід на Крим, на Севастополь, у першу чергу, здійснювався для того, щоб взяти під контроль Чорноморський флот.

– Чорноморський флот чи базу флоту?

– І саму базу, і Чорноморський флот. На першу половину квітня 1918 року було цілком очевидно, що мало сказати німцям «це наше», тому що німці могли й собі його забрати.

Промова матроса-українця, делегата Балтійського флоту, на Історичному бульварі в Севастополі. 1917 рік

​– А чому ж на переговорах у Бресті про це не подумали сказати?

– Брестський мир не передбачав приходу німецьких військ. Дуже поширена думка, ніби, підписавши мир у Бресті, Центральна Рада запросила австро-німецькі війська до України, але вона не зовсім вірна. Насправді, Україна просто уклала мир.

Але потім за незрозумілих і доволі темних обставин, з’явилося звернення, написане від імені української делегації у Брест-Литовську до німецького народу про військову допомогу. Це звернення стало великою несподіванкою для державного керівництва УНР. Ті обставини з’ясовані не до кінця, з високою долею ймовірності можна говорити, що німці запросили себе до України самі.

– Але хтось же підписав це запрошення з українського боку?

– Це члени української мирної делегації у Брест-Литовському, але таких повноважень вони не мали. Принаймні, в архівах поки що нічого такого не знайдено.

Підписанти Брестського мирного договору (зліва направо): генерал Брінкманн, Микола Любинський, Микола Левитський, Олександр Севрюк, Макс Гоффманн, Сергій Остапенко. Берестя, 9 лютого 1918 року

– Отже, у квітні 1918 року в Україні була група українських військ і значно більша група німецьких військ. Вони рушили до Криму. Як німці сприйняли те, що українські війська також рушили до Криму?

– Ця ситуація, коли запрошення німців відбувалася в авральному режимі, містила абсолютну невизначеність: як, хто і куди буде наступати. У результаті, державні керівники УНР були змушені розгублено розпитувати у цих самих своїх представників у Бресті: як німці будуть йти, скільки буде їхнього війська.

На початку квітня ситуація дещо визначилась – стало зрозуміло, що німці будуть наступати так далеко, як зможуть.

– Невже? На Петроград чи на Москву вони не пішли.

– Такі плани у німців були, але вони не були втілені. Там точилася суперечка між дипломатами, політиками, військовими. Але Україна була занадто цінним джерелом ресурсів як продовольчих, так і матеріальних. І на початку квітня стало зрозуміло, що німці наступатимуть як мінімум до східних кордонів України, і Крим входив у сферу їхніх інтересів.

Оскільки вже були випадки, коли німці забирали собі військове майно, яке охоронялося українськими вартовими, то покладатися на їхню ласку в питанні про Чорноморський флот було недоречно.

– Тобто, українці й німці відправилися в Крим навипередки?

Коли німці зайшли у Севастополь, то виходили з того, що Чорноморський флот – український, але одразу українцям вони його не віддадуть

– Так, це був свого роду біг навипередки. Але не можна сказати, що це відбувалося лише військовими засобами, робилися зусилля і по дипломатичній лінії. Наприклад, 19 квітня уряд УНР ухвалив довести до відома німецьких представників, що Чорноморський флот – український.

І, забігаючи наперед, скажу: коли німці зайшли у Севастополь, то виходили з того, що Чорноморський флот – український, але одразу українцям вони його не віддадуть, а поки утримуватимуть під своїм контролем. Вони боялися, що російський склад вихопить керівництво і поверне його проти Німеччини.

Але на рівні декларацій німецький командувач визнав, що цей флот належить Українській Народній Республіці.

– Поширена версія, що отаман Болбочан, на той час підполковник, відіграв вирішальну роль у прориві укріплень, які були збудовані на перешийках. І це була дуже серйозна операція у плані воєнного мистецтва. Наскільки я знаю, Ви ставитеся критично до цієї версії.

– Тут є деякі нюанси. Насамперед треба сказати, що в розпорядженні більшовиків у Криму були дуже мізерні сили, менш ніж п’ять тисяч бійців. Чорноморські матроси з Севастополя ухвалювали резолюції, присягали вірності радянській владі, але йти під кулі не поспішали. Тому людей у червоних було доволі мало.

– Але ж із кримськими татарами більшовики воювали.

– На цей час вони вже встигли придушити спротив татар. А з німцями вони не хотіли воювати – німці були значно сильніші. Тому їм простіше було відплисти якомога далі від цього фронту, дехто з них так і зробив.

Із заходу до Перекопу наближались німецькі війська, а українська група Болбочана – зі сходу до Чонгару

Крим можна було взяти через два перешийки: із заходу це Перекоп, а Чонгар – зі сходу. Так склалося, що із заходу до Перекопу наближались німецькі війська, а українська група Болбочана – зі сходу до Чонгару.

При реконструкції цих події у нас часто звертаються не до документів, а до якихось спогадів. На превеликий жаль, часто дослідники йдуть шляхом найменшого спротиву.

Повертаючись до тих подій – першими на територію Криму зайшли німці. Червоні, вибудовували лінію оборони обох перешийків. Логіка бойових дій диктувала такий алгоритм: якщо оборону на одному з перешийків зламано, то обороняти інший вже немає сенсу. Тому що цим оборонцям зайдуть із флангу в тил. Що й сталося: 18 квітня авангард німецької групи генерала Роберта фон Коша зламав оборону червоних на Перекопі.

Обкладинка книжки спогадів Бориса Монкевича «Похід Болбочана на Крим». На фотографії, яка ліворуч, Петро Болбочан зі своєю дружиною

– Що в цей час робила українська група?

– Наближалася. Вона була в районі Мелітополя. Брак документів не завжди дозволяє точно відтворити рух групи Болбочана, але беззаперечним фактом лишається те, що першими оборону червоних зламали саме німці. І у той час, як це сталося, фактично, організована оборона більшовиків розсипалася. Не випадково один із учасників тих подій з українського боку Никифор Авраменко потім згадував, що вони легко зайшли через Чонгар. Правильно, пройшли легко! Тому що, як тільки німці знищили оборону червоних на Перекопі, одразу ж основна маса оборонців Чонгару також побігла в тил.

Карта країн і населення Європи німецького професора історії Дітріха Шефера, 1918 рік. (Щоб збільшити мапу, натисніть на зображення)

– Як українські війська зустрічали на півострові?

– Більшовицький режим не припав до вподоби більшості населення Криму. У першу чергу, кримським татарам. Тому українські війська зустрічали дуже ґречно. На це десь і робилася ставка у Києві. Головною метою був чорноморський флот, але не виключалося, що якщо в міру просування українських військ Кримом татарське населення запропонує якусь співпрацю, якесь об’єднання, то ці варіанти також розглядалися.

Німці це також враховували. Вони зустріли появу українців дуже негативно і розцінили це як спробу української влади взяти Крим під свій контроль.

– Де вони зустрілися?

– Їхні шляхи перетнулися у Сімферополі. 23 квітня українські війська зайшли у Сімферополь, і німці зайшли майже того ж дня, була різниця у кілька годин.

Німецьке командування розцінило цю ситуацію дуже негативно. З їхньої точки зору виглядало так, що вони винесли основний тягар боїв, зламали оборону червоних, а десь з-за спини виринають українці, займають Сімферополь і збираються йти далі.

Конфлікт зайшов ще далі, коли полк полковника Всеволода Петріва зайняв Бахчисарай. Кримські татари його зустріли дуже радісно. І постала можливість альянсу між українцями та кримськими татарами. Такого німці допустити не могли.

Німці поставили гостро вимогу, щоб українські вояки залишили півострів. Звичайно, вирішувати це було не в компетенції Болбочана. Доповіли до Києва, дійшло до Голубовича і Грушевського.

Ситуація була надзвичайно загрозлива, тому що на цей момент відносини з німцями були вже дуже гострі, й загрожували перерости у відкрите протистояння. Тому вирішили відступити – українські війська залишили півострів.

– Які у кого були плани щодо Криму у тій ситуації? В Києві вже планували приєднати півострів до України?

Всі розуміли: українські війська кримськотатарське населення зустрічає радісно, і з’являються перспективи провести переговори з представниками Курултаю про об’єднання

– Письмових свідчень про це нема. Центральна Рада це питання не порушувала у такому сенсі.

Але всі розуміли, що українські війська кримськотатарське населення зустрічає радісно, і з’являються перспективи провести переговори з представниками Курултаю про об’єднання, і це цілком можна було реалізувати.

– А які були німецькі плани щодо Криму і Чорноморського флоту?

– Німці керувалися тим, що формально Крим не входив до Української Народної Республіки. А територія, що не входила до УНР, зайнята німецькими військами за правом війни, і все, що там знаходиться – трофей​

Крим був і залишається дуже вигідним стратегічним плацдармом. На початку революції Чорноморський флот мав близько 400 військових кораблів і різних допоміжних суден. Це доволі потужна військова сила, і німці щонайменше хотіли її контролювати.

– Генералу Людендорфу, другій людини у німецькому генштабі на той момент, подали план – створити в Криму «колоніальну державу». Наскільки далеко німці зайшли з реалізацією таких планів?

– Обставини 1918 року не дали їм зайти далеко. Плани такі були, і якби німці виграли війну або війна на Західному фронті тривала довше, то, цілком можливо, ці плани стали би реальністю.

Стара німецька фотографія, на якій зображені пісковики в районі передмістя Севастополя Інкермані. Переклад напису з німецької: «Із України. Великі піщані кар’єри в Інкермані, Севастополь»

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Крим на карті України 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85×52 см. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».