Життя крізь призму об’єктива та об’єктивної реальності

Наша героїня має медичну освіту, вона знана фотографка, засновниця сімейного бренду “Пастила Ксеніна”, учасниця Клубу успішних жінок, а ще дружина та мама двох донечок. Ми розсекретили, як Марічка Латчук встигає поєднувати всі ці ролі.

Одне знала точно: хочу допомагати людям

Коли ближче до закінчення школи постало питання вибору професії, я мала дуже багато варіантів і довго не могла визначитися, але одне знала точно: хочу допомагати людям. Я вирішила стати лікаркою, бо це щось дуже благородне. Вступила в медичний університет, попри те, що всі говорили, що в медичний без хабаря вступити нереально. Здала ЗНО і потрапила на державну форму навчання, обравши спеціальність “Педіатрія”.

6 років я навчалася в Івано-Франківську і ще два роки в Житомирі та Києві.

Маючи високий рейтинг, я могла обрати спеціальність в інтернатурі. Вирішила стати дитячим анестезіологом-реаніматологом.

Я мала уявлення, що Житомир — прогресивне місто, але коли приїхала, у мене був шок, відчуття, що я повернулася на 20 років назад: усе таке старе, дуже багато російської мови. Мені було дуже важко, але не мала куди діватися, добре, що Василь був поряд.

Щосекунди ти відповідаєш за життя

Під час інтернатури я народила Ксеню. Мене відпустили додому, а через місяць у Київ ми повернулися втрьох, бо мала скласти державні іспити.

Не можу сказати точно, чи повернуся в медицину, як і сказати точно, що буду лише фотографкою. Звісно, тепер переважає фотографія. Лікарська справа — дуже важка спеціальність. Коли я обирала фах, то не так усе уявляла. Складно в багатьох аспектах: по-перше, наша система медицини, по-друге, величезна, просто колосальна, відповідальність лікаря анестезіолога-реаніматолога, по-третє, погане забезпечення лікарень.

Я оформлена у відділенні реанімації новонароджених в Житомирі, бо вчилася на бюджетній формі і мала б відпрацювати там, але наразі я в декреті. Це робота з недоношеними дітками, які мають різні порушення, їх треба виходжувати, часом оперувати. Щосекунди ти відповідаєш за життя, на твоїх очах дитинка може перестати дихати, у неї може зупинитися серце, потрібно моментально реагувати, там немає місця помилці. Я була морально не готова до важких випадків, що трапляються там.

Я дуже щаслива, що маю медичну освіту, бо навіть коли хворіють мої діти, я розумію, що з ними. Ми звертаємося до педіатра, бо це відповідальність, але я розумію, як допомогти дівчаткам у перший період. У такі миті думаю, як почуваються батьки, які не мають медичної освіти, як їм страшно.

Я зовсім не маю дитячих фотографій

Моя історія з фотографією почалась, мабуть, у дитинстві: тато колись був фотографом. У моїх старших брата та сестри дуже багато фотографій, а вже коли народилася я, тато вступив у семінарію, і я зовсім не маю дитячих фотографій, бо він залишив цю справу. Я пам’ятаю дуже багато розповідей тата про фотографію. Це було його хобі, він працював на килимарні, мотав основу для гуцульських килимів, а також фотографував весілля, хрестини, робив сімейні фото.

Колись фотографії робили на плівку, тато мав спеціальну кімнату, де вони з мамою ці фотографії вночі проявляли, сушили… Я з дитинства слухала ці історії, і мені усе це здавалося таким надзвичайним.

Моя мама вирощувала зелень, і я, коли була школяркою, допомагала їй у парниках, ходила з нею на ринок, мала з того невеликий дохід, складала ці гроші і так купила свій перший фотоапарат, не дзеркальний, але й не мильничку, маленький, з висувним зумом. Я фотографувала ним квіти та подруг, носила у школу, директор кликав мене фотографувати учнів на дошку пошани.

У 10 класі брат подарував мені перший дзеркальний фотоапарат. Він його купив собі, але потім пішов у монастир, і фотоапарат дістався мені. Це стало небесною манною.

Ще у 7 класі, пам’ятаю, на весіллі мого двоюрідного брата я клацала щось для себе, і був фотограф. Потім з’ясувалося, що мої кадри набагато кращі від його. Після цієї історії я фотографувала ще декілька весіль своїх близьких.

Коли після другого курсу поїхала в Америку, то чітко знала, що за зароблені гроші придбаю фотоапарат. Повернулася й одразу пішла у франківську фотошколу. Після її завершення, на третьому курсі університету, я вже бралася за комерційні фотографії, весільні зйомки. Їх було небагато, бо вчитися в медуніверситеті дуже важко. Розвиватися як фотографка я почала ближче до кінця навчання.

…це почало дуже змінювати мій кругозір

Я мала чіткий план: закінчую інтернатуру, отримую сертифікат лікаря і за три роки в декреті маю вирости як фотографка, стати суперпрофесіоналом, у мене навіть не було думок залишити фотографію.

Усю вагітність я фотографувала. Далі почала формувати замовлення на наступний рік. Дуже швидко стався другий декрет, і я використала цей час максимально якісно. Щойно Ксенії виповнилося 1,5 року, я відлучила її від грудей і пішла у вищу школу весільної фотографії Володимира Іваша (ТОП-1 весільного фотографа України). Я мріяла про неї ще з інтернатури, але тоді просто не мала змоги поєднати це з навчанням в університеті.

4 місяці я щотижня їздила в Київ, приїздила додому на два дні і знову на три дні до столиці, інколи до Львова (20 % занять відбувалися там). Навчання було дуже дороге, а ще я постійно витрачала гроші на дорогу та проживання, було важко відриватися від дитини, але я закінчила школу і щаслива, бо це найкраща школа фотографії.

Проте мій професійний розвиток розпочався ще з першої фотошколи в Івано-Франківську, де створили тусовку “фотодівки”. Пізніше, щороку я відвідувала наймасштабнішу фотоконференцію “Photostudy”. Нас було четверо, ми щотижня зустрічалися, їздили на різні майстер-класи та навчання у Львів, Київ чи десь у гори на навчання. Ми мотивували та підштовхували одна одну, потім коли кожна з нас виходила заміж, то одна одній фотографували весілля. Досі спілкуємося, а якщо є замовлення, де потрібно двох фотографів, то запрошуємо одна одну, так співпрацюємо. Таке оточення теж дуже допомагає, це почало дуже змінювати мій кругозір.

Я жила в якомусь своєму маленькому світі й не розуміла, що може бути по-іншому, а ці навчання та спільнота з дівчатами дуже багато в мені відкрили, показали, що фотографія — це великі можливості: спілкування з дуже крутими людьми, подорожі та обмін енергією.

Хочу провести в Коломиї свій майстер-клас. Поки що трішки страшно, але вже дуже багато людей мене питають, ну, і Василь постійно каже: “Коли ти вже зробиш свій майстер-клас?”. Це мене підштовхує, але ще не час.

Основне завдання — розповісти історію їхнього кохання

Найбільше я живу весільною фотографією. Весілля — це завжди позитивні емоції та щастя. Пари бувають різні, але коли люди справді закохані, коли є вогонь в очах, проживаєш з ними цей день, пропускаєш усе через себе. А ще коли ти наповнена цією любов’ю, щастям і можеш так само з ними поділитися й бути на одній хвилі, це якийсь такий обмін енергією… мені від цього дуже тепло і приємно.

Після весільного дня я фізично втомлена, болять ноги, спина, але дуже морально піднесена, ці позитивні емоції ні з чим не зрівняються. Весільна зйомка дуже різнопланова, вона містить дуже багато жанрів: і репортаж, і сімейні фото, і індивідуальну зйомку… Спочатку ранок нареченої: я роблю красиві портрети, де передаю ніжність, невимушеність, легкість. Потім фото з батьками і рідними, переважно мама, а інколи й тато, плачуть. Я переживаю з ними ці емоції, буває, теж плачу.

Для благословення, інших традицій та вінчання використовую репортаж. Туди я не вмішуюся, але тут також потрібно бути професіоналом. Щоб схопити момент, потрібно відчувати де і в який момент я маю бути, з якого ракурсу що краще зловити. А далі лавсторі наречених. Це емоції двох закоханих людей. Я стараюся передати оцей вогник між ними. Тут важливо мати навички постановки. Багато людей в день весілля фотографуються вперше, і їм потрібно підказати. Стараюся робити маленькі дії, давати невимушені рекомендації, щоб кадр був органічним. Тепер у тренді жива фотографія, правдива, щира. Фотографу потрібно бути частково психологом, бо дуже багато людей у день весілля хвилюються, і кожен по-різному проявляє свої переживання. Хтось дуже веселий, щасливий, а хтось замикається, моє завдання — знайти такі слова, щоб людина відкрилася і була собою, основне — розповісти історію їхнього кохання.

Мені завжди було мало часу з ним

Ми з Василем познайомилися, коли я була десь у 5 чи 6 класі. Я дружила з його двоюрідною сестрою, ми з нею були в одній компанії, на святкуванні її дня народження ми з Василем і познайомилися. Він мені ще тоді сподобався, але про стосунки не було мови, бо ми були дітьми. Потім ми не спілкувалися, Василь жив у Коломиї, а за трохи перебрався у Воскресинці, між нашими будинками було 15-20 хв ходьби, і ми інколи бачилися.

Одного великоднього ранку коли ми освячували на подвір’ї церкви паску, Василь стояв навпроти, ми зустрілися поглядами. Він каже, що в той момент побачив мене і закохався. Того самого вечора він підмовив свою сестру, щоб вона запросила мене у клуб, куди вони збиралися компанією. Я категорично відмовилася, бо пообіцяла своїй сестрі провести з нею час. Подруга мене довго переконувала, а потім Василь сказав їй поділитися, що я йому сподобалася. Мені складно описати, що я тоді відчула, але все одно відмовилася. Вони поїхали без мене, а через 5 хвилин я передзвонила і попросила почекати.

Ми їхали в клуб однією машиною, було нас, може, десятеро. Я сіла йому на коліна, бо по-іншому ми не поміщалися, він зловив мене за руку і так ми їхали всю дорогу, я навіть рукою не рухала і я вся тремтіла. Усе, як у романтичних фільмах, метелики в животі… Чесно? У мене зараз мурашки…

Якось відтоді все й закрутилося: ми танцювали, потім він провів мене додому, якось ще запросив гуляти і почали зустрічатися. Я тоді була в 10 класі, зустрічалися 8 років.

Ми ніколи не набридали одне одному, навпаки, мені завжди було мало часу з ним, хотілося більше бачитися. У школі були безтурботні миті, коли Василь навчався в училищі, ми часто бачилися, ходили гуляти. Потім я вступила в медичний, а він поїхав на пів року в Польщу, бо хотів вступати в семінарію, а батькам було важко оплатити навчання і він хотів хоча б на перший рік заробити. Здавалося б, пів року, а мені було катастрофічно важко, настільки його не вистачало. Я тоді тільки вступила, так потребувала його підтримки, хоча б поговорити, ми зідзвонювалися, але рідко. Такий маленький перший період на відстані підтвердив, що це та людина, з якою я хочу бути.

Коли Василь повернувся, ми дуже рідко бачилися, хоч і вчилися в одному місті. Семінарія — заклад закритого типу, раз на тиждень чи навіть рідше був вихідний, тоді ми зустрічалися й гуляли. Раз на місяць він їздив додому, то трохи більше могли побути разом. Потім усе літо я була без нього в Америці, було дуже важко, я розуміла, якщо залишуся там, то більш ймовірно, що ми не будемо разом. Я повернулася, бо для мене це важливіше.

Василь вступив у семінарію, коли ми третій рік зустрічалися. Я зраділа і пережила це з ним, хоча раніше казала, що мій чоловік ніколи не буде священником. Не знаю, чому я тоді так думала, але мені не важко бути дружиною священника.

Я максимально стараюся бути доброю жінкою для свого чоловіка та хорошою мамою для своїх дітей, мене не цікавлять думки чи очікування інших щодо мене.

Пастила — потреба та мистецтво водночас

У період першої вагітності я жила то в Житомирі, то в Києві. Василь був у Коломиї, бо працював у Карітасі, він старався часто приїжджати, практично щотижня, щоб ми були разом. Було дуже важко морально, але Василь мене завжди дуже підтримував.

У материнстві для мене важко було прийняти той факт, що не належу сама собі. Я звикла планувати, ставити мету, формувати завдання і досягати, а тут важко щось передбачити на перед, бо дитина може захворіти, або не спати, або ще щось. І ти мусиш все це прийняти. Я не кажу, що діти мене затримують, я б сказала — мотивують, завдяки їм я більше виросла, але важко, коли не стається так, як плануєш.

Якось в інстаграмі я дізналася про пастилу. Мене це зацікавило, почала шукати про неї більше. Інформації ще не було так багато. Ксені тоді було місяців 9-10, я давала їй овочевий прикорм, але дітей хтось печивом пригостить, хтось цукерками нагодує. Я не хотіла цього і почала шукати альтернативу. Удома був дегідратор, у якому мама завжди сушила гриби, робила сушениці. Я замовила до нього тарілки для пастили і вирішила спробувати зробити її для Ксені. Тоді я вже трішки вела інстаграм як фотографка і знімала сторіс, де показала, що роблю для Ксені пастилу. Кілька знайомих запитали, чи можна її придбати. Спочатку я написала, що це не для продажу, але за деякий час подумала, а чому б не спробувати.

Від самого початку я знала, що все має бути красиво і ніжно оформлено. А сам продукт має бути без цукру і консервантів чи добавок, бо це для дітей. Ще під час вагітності я почала цікавитися нутриціологією, до того я ніколи не читала складників. Коли народилася дитина, почала вникати, у якому продукті що міститься, бо це маленький організм. Я розуміла, що хочу для своєї дитини натурального, корисного та смачного. Коли я зробила і спробувала пастилу, мені дуже сподобалося, згодом я почала робити її не лише для Ксені, а й для себе. Коли обробляю фото, інколи хочеться щось погризти. Трубочка пастили — це те саме, що два чи три яблука, а там ще банани й інші фрукти.

Рецептуру я розробляла сама, знайшла базову інформацію в мережі інтернет, бо готових рецептів, ясна річ, ніхто там не напише. Коли я починала, то робила на основі сирих яблук, тепер перед тим як робити пастилу, запікаємо їх. Я дійшла висновку, що так структура м’якша і пастила краще висихає. Ми постійно щось змінюємо, часто експериментуємо, пробуємо нове.

Я мала базові навички роботи у графічному дизайні та добре працювала у фотошопі, тому сама створила брендинг, розробила етикетки. Хотілося дарувати людям не лише користь через пастилу, а й красиво упаковувати, щоб їм було приємно отримувати: додаємо карточки подяки, листівочки “нехай буде солодко” та інші побажання.

Бренд назвали “Пастила Ксеніна”, бо бере свій початок від моєї материнської любові та турботи про донечку.

Ми продаємо пастилу через соцмережі, трохи налагодили офлайн-продажі.

Рік я сама всім займалася, а потім зрозуміла, що не вигрібаю, бо це потребує дуже багато часу. Тоді почала допомагати моя тета і мама Василя. Але я розуміла, що мені все одно дуже важко, тому запропонувала своїй сестрі, щоб вона приєднувалася до мене, так у нас сформувався сімейний бізнес. Тепер сестра повністю відповідає за процеси виробництва, вона дуже ретельно за всім стежить. Також виробництвом пастили займається мама Василя. Я веду інстаграм, приймаю замовлення і продаю, інколи упаковую, але і на це мені не вистачає часу.

Тепер у нас можна придбати не тільки пастилу, а й фріпси (сушені фрукти), арахісову пасту та трав’яні чаї.

Не можу просто сидіти в декреті, працювати — це суто моє бажання

З появою другої донечки, Анастасійки, не побільшало часу і не зменшилося завдань, але, мабуть, у мене з’явилося більше сил та енергії. Вона трохи спокійніша від Ксені, а можливо, мені так здається, бо з першою дитиною взагалі не знаєш, до чого готуватися і в будь-якому разі для батьків це стрес.

Досі всі фото я обробляла сама, працюю часто і вночі, бо дня не вистачає. Але віднедавна мені допомагають з ретушуванням фото, щоб я могла швидше віддавати замовлення.

Від року кілька годин на день з Ксенею була няня, поки донечка не пішла в садок.

З Анастасією теж залишається няня. Коли я маю зйомки, з нею переважно хтось із бабусь, а інколи Василь забирає її із собою на роботу.

Чоловік мене дуже підтримує у всьому. Я вагалася і радилася з ним, чи варто починати справу з пастилою, бо це дуже ресурснозатратно, але він підтримав мене. Те саме з фотографією. Василь завжди знаходить слова підтримки, підбадьорює і мотивує шукати рішення.

Коли Ксені було 3 місяці, я продовжила фотографувати весілля. Ранесенько Василь віз мене до нареченої, весь день гуляв з Ксенею, бавився з нею, возив нас, а під час зміни локацій я її годувала. І так само з Анастасією: від її народження я фотографую весілля і він зі мною. Я йому дуже вдячна, без його допомоги це було б нереально. Я б сиділа вдома і лише бавила дитину.

Не можу просто сидіти в декреті, працювати — це суто моє бажання. Маю мрію та мету — фотографувати весілля не тільки в Україні, а й за кордоном — і працюю над цим. Не уявляю свого життя без фотографії…

Про Клуб успішних жінок

Пам’ятаю, коли Ксенька була маленькою, я прибирала і слухала лекцію тренера з особистісного розвитку Брайна Трейсі. Тоді вперше почула про важливість постановки цілей. До того я прописувала мрії, плани, але й подумати не могла, що є ціла наука про це.

Побачила анонс про вступ до Клубу успішних жінок і дізналася, що дівчата ставлять цілі, мені це відгукнулося. Я знала, що дівчата в клубі розвиваються, організовують різні заходи. І хоч я не сиджу на місці, рутина таки затягує і дуже хочеться живого спілкування, відчуваю потребу поділитися своїми емоціями.

Дівчата дуже цілеспрямовані, кожна має якісь досягнення і є профі у своїй галузі, відповідно, має чим поділитися, тож це своєрідне коло підтримки.

Оля, засновниця, запросила мене на співбесіду, але тоді в моєму житті відбувалося багато подій: ми захворіли на коронавірус, я була на 9 місяці вагітності, перехворіла 10 днів перед пологами, а наступного дня після того, як я отримала негативний результат тесту, о 6 ранку, відійшли води. Нашу зустріч довелося перенести, написала Олі, але вона довго не відповідала, я переживала, що дівчата подумають, що я несерйозна.

На співбесіду я потрапила, коли Анастасійці був місяць. Як на зло, ніхто не міг з нею залишитися, мусила взяти її із собою. Прийшла на серйозну співбесіду в Клуб успішних жінок з дитиною, переживала, що буду робити, якщо вона розплачеться. Дякувати Богу, Анастасійка всю співбесіду спала. Як з’ясувалося згодом, коли Оля побачила, що я прийшла з дитиною, то зрозуміла, як сильно хочу долучитися до клубу.

Я дуже щаслива, що потрапила в таке оточення, воно дуже сильне. Цікаво повчитися в дівчат, мене захоплює те, що багато з них є дуже пунктуальними і досягають поставленої мети.

Що для тебе жіночність?

Мабуть, це вміння знаходити баланс, обрати важливе для себе і навчитися все це поєднувати.

Жіночність — це ніжність, лагідність. Важливо не забувати про себе і піклуватися, бути доглянутою, хоча, правду кажучи, у мене інколи не стає часу навіть на легкий макіяж.

Жіночність — це мати змогу бути слабкою, але знати, що в тебе є сильна опора. Як би ти не старалася, не можеш усе на собі тягти, навіть якщо ти зовні транслюєш, що сильна і все можеш. Ти маєш мати шанс на помилку, але водночас знати, що тебе підтримають. Маєш право бути слабкою, бо ти жінка…

Андрій Ліпатніков: «Дитина перебуває в реанімації максимально стільки, скільки потрібно»

Зібратися, оцінити ситуацію, прийняти швидке рішення і діяти – алгоритм поведінки в екстреній ситуації. Без цих навичок не обійтися і багатьом лікарям. Ми поспілкувалися з Андрієм Ліпатніковим – дитячим анестезіологом-реаніматологом. Він працює у НДСЛ «Охматдит», відділенні реанімації новонароджених. З моменту широкомасштабного вторгнення РФ в Україну, він не лишав своїх пацієнтів надовго, і зараз продовжує рятувати маленькі життя майже щодня.

– Щось змінилося в роботі після 24-го лютого?

– Однозначно. Трохи змінилося ставлення до всього, що відбувалося раніше і зараз. Якщо брати суто роботу – дітей стало менше. Змінилися люди – атмосфера між колегами. Ми перші дні після вторгнення були разом 24/7. Я бачив, як вони приходили на роботу зі своїми сім’ями і буквально жили там (у підвалах – прим. ред.), бо на той час це було одне з безпечних місць. Так, після такого гуртожитку не буде як раніше, тепер більш по-домашньому. І зараз, коли їх зустрічаю, то якось на душі тепліше. Взагалі, весь колектив став більш спаяним, монолітним. І я говорю зараз не лише про своє відділення, а про всю нашу велику клініку.

– А були труднощі в забезпеченні необхідним: ліками, предметами гігієни, тощо?

– Дякувати богу, в Україні багато добрих людей і волонтерів, які присилали безліч всього. Вони в нашій країні, мабуть, не скінчаться ніколи. Тому медикаментів, засобів гігієни, харчування для немовлят – було вдосталь завжди. А от персоналу могло не вистачати, бо багато хто виїхав. Треба ще віддати шану нашому керівництву, яке займалося питаннями забезпечення, що дозволило нам приймали не тільки дітей, а й дорослих.

– Тобто, Охматдит функціонував як клініка швидкої допомоги?

– Так. Коли на Берестейській було зупинено роботу медзакладів, то не було сенсу везти поранених в інше місце, доставляли до нас. Дорослі у новому корпусі лікувалися. І їм теж всього вистачало.

– Ви з дорослими працювали?

– Є люди, які більш навчені для наркозу, а я ставив периферійний доступ (катетер у вену – прим. ред.). Не багато. Все одно, мої маленькі пацієнти – є мої маленькі, тому надовго залишити я їх не можу.

– Доводилося виїжджати за дітьми до пологових будинків?

– Так. Один виїзд, який мені запам’ятався дуже добре – до п’ятого пологового. То було двадцять сьомого лютого, після сутичок на перехресті вул. Фучика і Повітрофлотського проспекту, не доїжджаючи до російського посольства. На проспекті стояла простріляна машина, лежав небіжчик, накритий білим, і ще двоє поруч. А я ж їхав за дитиною! У моєму рідному місті, де я звик гуляти квітучими вулицями – бачу, як лежать трупи. Як таке може бути. Людина до всього пристосовується, але до такого – неможливо.

– А з інших областей привозили дітей?

– Так. Наші анестезіологи з першого дня пішли в ТРО. Вони в Чернігівській області були. Чернігівська обласна лікарня доволі сильно постраждала, і ми прийняли двох дітей на поверх виходжування і одну дитину до нас. Вони їхали під супроводом ТРО, саме наших хлопців анестезіологів. Тим дітям пощастило, їх довезли швидко, без пригод.

Другий раз були складнощі з дорогою, бо її пошкодили і довелося об’їжджати. А потім процес транспортування біль-менш налагодився. Зараз це не викликає проблем.

– В Охматдиті медперсонал і пацієнти знаходилися у підвалі?

– Здебільшого так. На той момент більша частина вже переїхала до нового корпусу, де є кілька поверхів під землею і доволі таки багато місця. Там було все облаштовано.

А наш корпус триповерховий. Спочатку було важко, бо на той момент ми мали 8 чи10 дітей. На кожну сирену, яких в день лунало штук 20, ми бігали вниз. Кілька наших пацієнтів на апараті ШВЛ (штучна вентиляція легень – прим. ред.), кілька – на СІПАПах, тобто апаратах, які постійно подають дитині кисень. Для нашої реанімації спеціально виділили місце, вікна ми заклали коробками. Доводилося імпровізувати. Ми взяли кисневий концентратор і розвели його на 4-х дітей за допомогою шлангів з однакового матеріалу. Це спрацювало.

Тож, бігати туди-сюди по 20 разів було нелегко, і це тривало дня три. А потім ми попросили волонтерів закласти вікна піском на 1 першому поверсі. Вибрали місце за правилом 2-х стін, і в середині (коридорі по суті), між стінами, щоб не пересікалися вікна й двері, зробили ще кілька місць. І на п’ятий день вже не бігали, просто виходили в коридор і чергували. Дітям же не дуже добре, коли ти їх підіймаєш, загортаєш, несеш, тому так робили. Вікна у нас досі закриті мішками з піском а всі діти підняті.

– Під час повітряної тривоги ви як реагуєте?

– Вивозимо кувези з дітьми в коридор, де є 2 стіни.

– Коли прилітало на територію Охматдита, ви були на зміні?

– Було, насправді, кілька інцидентів. Прилітали на верхні поверхи кулі, над нами на початку вторгнення збивали ракети. Уламки побили вікна, зачіпали людей. Але все закінчувалося благополучно.

Охматдит знаходиться в низовині, що трохи убезпечило клініку. І хоч новий корпус високий, та поруч будівля мінтрансу, міноборони, поруч є військові частини, тому навряд клініка була головною ціллю. Або бог вберіг – напряму не потрапляло.

– Чи важко було зосередитися на роботі, коли чутно роботу ППО, сирени, постріли?

– Зараз трохи себе похвалю, і інших реаніматологів – ті, хто попрацював більше 3-4-х років, то до них питань нема. Бо ці люди в екстрених ситуаціях збираються й концентруються ще більше. Потім звісно накочується виснаження і слабкість. Але в екстрених ситуаціях і лікарі, і медсестри, і керівництво – всі максимально зібрані, швидкість і точність прийняття рішення збільшувалась через адреналін.

– З якими труднощами стикаєтесь в роботі зараз? Якщо стикаєтесь.

– Якби труднощів не було, не було б цікаво. Як завжди, робочі складнощі: дітей буває багато. Якщо їх мало – теж складнощі.

– Чому?

– Реаніматологи не звикли сидіти без діла, і починають шукати проблеми там, де їх нема. А взагалі, складнощі як і у всіх: як дожити до зарплатні, коли вже дадуть ту гарячу воду. Коли повернеться дружина, і т. д.

– До чого треба готуватися батькам, коли новонароджену дитину забирають до реанімації?

– Норма, це коли дитина на руках у мами виписується на третій день з пологового додому. А якщо дитина потрапляє в реанімацію, це вже не норма, щось відбулося. І нажаль, коли щось сталося, ніхто вам не скаже, як в Гідрометцентрі: «Завтра буде сонячно, +28 градусів…»

Спрогнозувати, як дитина себе поводитиме, хай навіть будучи стабільною, неможливо. Може відбутися все що завгодно. Це новонароджене маля, яке тільки-тільки прийшло в цей світ і намагається жити. Воно не ще не знає, як це робити. Тому вгадати, що з ним буде далі вкрай складно.

Надія завжди повинна бути у батьків. Те, що відчуває мати відчуває і дитина, бо дев’ять місяців вони були з’єднані пуповиною в одне ціле. Також повинно бути грудне вигодовування, збережена лактація. І чим більше мати нервує, тим гірше для лактації в подальшому. Тому максимально намагатися заспокоїтися, налаштуватися, що все буде добре і не вимагати від реаніматолога гарантії, що все закінчиться благополучно.

Коли дитина потрапляє в реанімацію, то є початок складного шляху. Різні діти виходять звідти по-різному. Є ті, яких буквально через тиждень можна додому виписувати, бо все налагодилось, і то був лише якийсь епізод, а є такі, з ким ще потім довго треба займатися. І нажаль, не всі батьки усвідомлюють, який шлях їх може очікувати. Ми зараз говоримо взагалі, бо кожна дитина, її захворювання, особливості й додаткові фактори різні, і вихід теж різний.

– Скільки максимально може перебувати немовля в реанімації?

– З реанімації дитина може піти якщо вона: сама дихає (або з деякою допомогою), сама їсть чи засвоює їжу, має стабільний діурез – тобто може бути під наглядом матері, то її переводять на поверх виходжування. Там теж довгий шлях до одужання. А реанімація – це ж екстрені міри. І знаходиться дитина у нас стільки часу, скільки треба.

– А яким був найдовший термін перебування дитини в реанімації?

– Потім з дитиною все було добре?

– Ні. То був складний випадок, патологія, яку не можливо вилікувати – смерть кори головного мозку. А мозок, то нажаль, не той орган, який можна пересадити, якщо є структурні невідворотні зміни в мозку, медицина сьогодні безсила.

– А де в цей момент батьки? Їх відправляють додому?

– Є деякі ініціативи, як фундація Дім Рональда Макдональда, що проспонсорувала кімнату для батьків у нашому відділенні новонароджених. Якщо батьки не кияни, і їм нема де зупинитися, чи треба десь впродовж дня покласти речі, а матері зцідити молоко.

Чи хочеться випити кави, чаю, відпочити – цей блок-відсік таку можливість дає.

Я чув, що ця ж фундація хоче зробити цілий корпус на території Охматдиту для батьків, діти яких перебувають у різних відділеннях.

– І скільки батьків може прийняти кімната?

– П’ять-сім, там же постійна ротація відбувається. Знаходитися біля дитини стоячи впродовж доби важко та й непотрібно. Мати має зберігати лактацію, відпочивати, батько – допомагати матері, працювати. Тут є персонал, медсестри, які все зроблять. Нас контролювати не треба, ми все виконаємо якнайкраще.

– А до дітей в реанімацію можна? Хоч на пару хвилиночок?

– Мені подобаються зміни стосовно батьків, які відбуваються останнім часом – реанімації стали максимально відкритими. Родина може прийти, коли їй зручно, і коли це не заважає персоналу. Тому батькам зараз трохи легше.

Цьому закону років п’ять десь. Та й то, він не зовсім легко заходив. Бо є завжди кілька факторів, якісь переважають чи вирівнюють інше. Допустити родичів до дитини – новонароджений відчуває мати, то плюс для дитини. Але з іншого боку, персонал повинен працювати, і працювати вільно, не просити у п’ятьох родичів звільнити доступ до пацієнта.

Ми всі кілька років живемо в тому ковіді. І якщо один з таких родичів принесе якийсь не той тест, чихне поруч з дитиною, то у мене захворіє вся зміна медсестер, і лікарів. Новонароджені пацієнти теж хворіють, і теж переносять його не дуже добре. Що тоді я буду мати на виході?

Я маю порівняти плюси, які матиме дитина, інфекційну безпеку, безпеку перебування, безпеку персоналу, тому що не всі батьки є адекватними, і не всі адекватно сприймають новини. А новини в реанімації бувають різні. У нас нема охорони, яка стоїть у відділенні і вгамовує таких людей. Не буває тут однозначної відповіді.

– Ковід зараз є? Всі жартують, що ми його перемогли. Чи це так?

– Ковід був. Зміни на КТ у дорослих виявляли, особисто бачив. Але зараз того стало набагато менше (особисто моя думка). З чим це може бути пов’язано? Суспільство стало більш розрізненим, ми позбивалися в маленькі купки, і перехворіли (хто ще ні). Але в стресі можна було просто й не помітити, не до того якось було. Чимало людей раніше тільки по тесту виявляли, що мають ковід, тяжкий перебіг був не таким частим. І навіть якщо порівнювати статистику з грипом, то коронавірус не такий страшний.

Всі інфекції по-суті, розвиваються не по колу, а по спіралі. Зараз тепло, сухо, люди не всі повернулися додому. А у вересні картина може змінитися. Вірус – то часточки. Щоб потрапити від людини до людини, йому потрібна волога. Тоді і може бути спалах, але не такий сильний.

– У батьків дітей, що потрапили в реанімацію, є можливість отримати психологічну допомогу?

– Звичайно. Є у нас спеціальне відділення, і при вході в реанімацію є номер телефону, і на сайті, і взагалі скрізь, де б родичі не були, в кімнаті відпочинку, навіть, є номери. Але я, наприклад, особисто ніколи не бачив, щоб хтось із батьків йшов і розмовляв з психологом.

– Цікаво, що батьки самі не звертаються.

– Я простий солдат, і не все бачу. Мені здається, що люди з великих обласних центрів більш схильні звертатися за психологічною допомогою, вони не сприймають її в штики. А люди з периферійних локацій – ні. Українці поки мало відкриті до психологічної допомоги, прагнуть розібратися самі чи звернутися до родичів. Їм не завжди зрозуміло, як це – прийти до якоїсь жінки і розповісти їй все, що у тебе відбувається. Але то моя думка, і я не поширюю її на всі випадки.

Іноді ми самі викликаємо спеціаліста в тяжких моментах. Наприклад, матері не поставили вірний діагноз під час вагітності. Батьки очікують дитину, купили ліжечко, купу повзунків, коляску – а тут їм кажуть, що патологія не лікується. Не може бути на одинці лікар і пацієнт. Завжди мультидисциплінарний підхід.

Охматдит мені тим і подобається, що на одній локації зібрані всі спеціалісти. Якщо є інфекція – інфекціоністи, якщо вона якось буде проявлятися, то рентгенологічна, МРТ-, КТ-діагностика. Якщо то якісь вади розвитку, то генетики, хірурги, ті ж КТ-діагности, кафедра неонаталогії, яка двері-в-двері з нашим відділенням. Там досвідчені професори і академіки допомагають нам в багатьох питаннях. Все, що ви можете вигадати в медицині є в Охматдиті.

Консиліум збирається і вирішує подальшу тактику лікування у важких випадках. Якщо наразі неможливо вилікувати патологію конкретного пацієнта, то відбувається консиліум разом з батьками, де їм пояснюють, яка саме склалася ситуація і які є виходи. Тоді й присутні психологи, які працюють з батьками.

– А якщо ми говоримо про дітей, що переходять до відділу виходжування, які складнощі виникають потім?

– В реанімації ми вирішуємо нагальні питання. Нас ще називають посиндромниками. Якщо дитя не дихає – ми маємо зробити так, щоб дихало, якщо серце не б’ється, запустити. Скаче тиск – ми його нормалізуємо. І так далі.

Виходжування – тонкий процес. Треба навчити маму годувати, санувати, якщо треба відсмоктувати той слиз, якщо є трахеостома – що робити з тою трахеостомою. Якщо є неврологічна симптоматика – як поводитися коли у дитини сталися судоми. Їхнє завдання: пристосувати мати до потреб дитини, і звісно ж, долікувати. Мама з дитиною готується там до сумісного перебування. Якщо людина хоче – вона навчиться. За 4 місяці мама вже знає, яка проблема є у дитини (неврологія, хірургічна патологія, дихання, харчування) і кожна з цих проблем виливається у свій шлях. Мамі дають рекомендації, ніхто не лишає її з дитиною сам на сам. У нас же є і поліклініка, куди вони можуть звертатися, після виписки. Є способи допомогти дитині.

– А доводилося бачити своїх пацієнтів уже дорослими?

– Так. Деякі батьки вважають себе чимось зобов’язаними через ставлення до них. Вони приїжджають через 5-7 років. Є діти, яких я б не відрізнив від звичайних семирічок, які йдуть до школи. Навіть є декілька моїх товаришів, чиї діти побували у нас в реанімації, і зараз все у них прекрасно.

– Що б на останок сказали нашим читачам?

– В нашій ситуації, я б хотів, щоб всі ми з вами жили у вільній мирній країні. Щоб всі читачі були здорові, сильні, об’єднані як вся наша Україна. Разом можна подолати і хворобу, і наших «любих» сусідів, будь вони неладні, і все на світі.