Эдуард Багрицкий Голуби

Весна. И с каждым днем невнятней Травой восходит тишина, И голуби на голубятне, И облачная глубина.

Пора! Полощет плат крылатый, И разом улетают в гарь Сизоголовый, и хохлатый, И взмывший веером почтарь.

О, голубиная охота! Уже воркующей толпой Воскрылий, пуха и помета Развеян вихрь над головой!

Двадцатый год! Но мало, мало Любви и славы за спиной. Лишь двадцать капель простучало О подоконник жестяной.

Лишь голуби да голубая Вода. И мол. И волнолом. Лишь сердце, тишину встречая, Все чаще ходит ходуном.…

Гудит година путевая, Вагоны, ветер полевой. Страда распахнута другая, Страна иная предо мной!

Через Ростов, через станицы, Через Баку, в чаду, в пыли — Навстречу Каспий, и дымится За черной солью Энзели.

И мы на вражеские части Верблюжий повели поход. Навыворот летело счастье, Навыворот, наоборот!

Колес и кухонь гул чугунный Нас провожал из боя в бой, Чрез малярийные лагуны, Под малярийною луной.

Обозы врозь, и мулы — в мыле, И в прахе гор, в песке равнин, Обстрелянные, мы вступили В тебя, наказанный Казвин!

Близ углового поворота Я поднял голову — и вот Воскрылий, пуха и помета Рассеявшийся вихрь плывет!

На плоской крыше плат крылатый Полощет — и взлетают в гарь Сизоголовый, и хохлатый, И взмывший веером почтарь!

Два года боя. Не услышал, Как месяцы ушли во мглу: Две капли стукнули о крышу И покатились по стеклу…

Через Баку, через станицы, Через Ростов, назад, назад, Туда, где Знаменка дымится И пышет Елисаветград!

Гляжу: на дальнем повороте — Ворота, сад и сеновал; Там в топоте и конском поте Косматый всадник проскакал.

Гони! Через дубняк дремучий, Вброд или вплавь гони вперед! Взовьется шашка — и певучий, Скрутившись, провод упадет…

И вот столбы глухонемые Нутром не стонут, не поют. Гляжу: через поля пустые Тачанки ноют и ползут…

Гляжу: близ Елисаветграда, Где в суходоле будяки, Среди скота, котлов и чада Лежат верблюжские полки.

И ночь и сон. Но будет время — Убудет ночь, и сон уйдет. Загикает с тачанки в темень И захлебнется пулемет…

И нива прахом пропылится, И пули запоют впотьмах, И конница по ржам помчится — Рубить и ржать. И мы во ржах.

И вот станицей журавлиной Летим туда, где в рельсах лег, В певучей стае тополиной, Вишневый город меж дорог.

Полощут кумачом ворота, И разом с крыши угловой Воскрылий, пуха и помета Развеян вихрь над головой.

Опять полощет плат крылатый, И разом улетают в гарь Сизоголовый, и хохлатый, И взмывший веером почтарь!

И снова год. Я не услышал, Как месяцы ушли во мглу. Лишь капля стукнула о крышу И покатилась по стеклу…

Покой. И с каждым днем невнятней Травой восходит тишина, И голуби на голубятне, И облачная глубина…

Не попусту топтались ноги Чрез рокот рек, чрез пыль полей, Через овраги и пороги — От голубей до голубей!

Нажмите «Мне нравится» и
поделитесь стихом с друзьями:

Весняна свіжість: душевні українські вірші про весну

Надворі нова весна. А значить – час розквіту і зелені, свіжості і польоту, довгих днів і тепла. Тепла сонця в повітрі, у словах, у почуттях і вчинках. І звичайно ж, це час улюблених віршів від майстрів слова: поезії, в якій переплітаються природа і людина, суспільне й особисте, маленьке і велике, миттєве і вічне. Весняні вірші…

Надворі нова весна. А значить – час розквіту і зелені, свіжості і польоту, довгих днів і тепла. Тепла сонця в повітрі, у словах, у почуттях і вчинках. І звичайно ж, це час улюблених віршів від майстрів слова: поезії, в якій переплітаються природа і людина, суспільне й особисте, маленьке і велике, миттєве і вічне. Весняні вірші по-особливому мальовничі й наповнені особливою енергією. Читаймо і надихаймося!

Дощі програють по городах гаму.
Трусне зелені кучері весна.
Педалі днів натисне під ногами –
І заспіває пташка голосна.
Засяють ночі зорями жасминно.
А срібний дощ підніме жалюзі –
Півонії, рожеві, як фламінго,
Стоять в городі на одній нозі.

Весняний день. Вологий вітер. Хмари.
Гримлять струмки. Ламаються льоди.
Граки в садах влаштовують базари.
В полях — озера талої води.

То дощ. То сніг. То пролісків іскринки.
То перший грім. То пломінка блакить…
Усе мінливе, наче настрій жінки:
Не добереш, чого чекать за мить.

Блакитна Панна

Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгожданна, нездоланна…
Ось вона — Блакитна Панна.
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: «Осанна!»

А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.

І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески.

Коли ви, як зелені волейболісти,
Перекидаєте місяць вночі одне одному над собою,
Над містами і над країнами, —
Я думаю, що ви збожеволіли,
І мені стає радісно, що ви не люди.

Коли ви снідаєте землею і хмарами
Ось уже скоро двадцять століть,
Я думаю, щО ви будете їсти,
Якщо раптом почнеться воднева війна?
І мені стає легше, тому що ви про це не думаєте.

Коли свою Вітчизну
Я називаю суцвіттям дерев —
Вона простяга мені свої руки
І шумування земного вітру,
Бо найгарніше у світі —
Дерева.

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій» — десь чують дідугани.
А солов’ї!…
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

***
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Сьогодні

1.
Біла лагода яблунь в цвіту.
П’ю життя моє спрагненно-радо.
Прийдеш, прийдеш? — і легіт: прийду —
Медоносним зітханням — ой, Ладо!

День дзвенить — золота голубінь,
День співає — блакитна безодня…
Тільки — яблуні та голуби,
Тільки барви буяють сьогодні!

2.
Це нічого, що небо чуже і чужа
Далечінь віє в очі. Дивись!
Вже перейдена нами остання межа,
Перед нами засяяла вись.

Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій… Ясна
Тільки вічність. — Навіщо ж слова?
В лазуреві безмежжя нас кличе весна,
Пружно-яро життя ожива.

І земля — наречена в молочнім цвіту
Яблунево-рожевих садів —
Мліє солодко в сонячно-яснім меду
В першій, росній красі пелюстків.

3.
А дні пливуть — мелодія в блакить.
А дні дзвенять, як золото в лазурі,
І вічністю триває кожна мить,
І в спокої втопились давні бурі,

І океаном заясніла вись,
І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих
Бриніння бджіл замріяно злились
В один хорал блаженний і безсилий.

Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла.

***
Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло –
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Я думала: “Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна”.
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!”

Цей дощ — як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
і прилітають гуси щовесни.

Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю — і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.

***
Не вимовлю ні слова. Промовчу.
А дощ іде. А вітер хилить клени.
На серці так бентежно – до плачу.
Присядь, коханий, ближче біля мене.

Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,
Як шелестить, кипить травнева злива?
Увесь наш вік – одна жагуча мить,
Я б так хотіла, щоб ти був щасливий!

Нехай не ятрять прикрощі душі,
Нехай квітує щирість поміж нами…
Присядь. Послухай. Шелестять дощі
Про те, чого не вимовиш словами.

До мого вікна
Підійшла весна,
Розтопилася на шибці
Квітка льодяна.

Крізь прозоре скло
Сонечко зайшло
І поклало теплу руку
На моє чоло.

Видалось мені,
Що лежу я в сні,
Що співає мені мати
Золоті пісні,

Що мене торка
Ніжна і легка,
Наче те весняне сонце,
Мамина рука.

Весна! весна! — від поночі до рання.
Весна — в вікно, на дах, на капелюх,
весна в колючі воронові гнізда,
весна на кригу і від берегів —
на течію, на вир, на чорториї
весна правує серцем, як веслом,
весна збігає і збігають роки,
вже й вечори попереду біжать.

***
Дивувалась зима,
чом це тануть сніги,
чом льоди присли всі
на широкій ріці?

Дивувалась зима,
як посміли над сніг
проклюнутись квітки
запахущі, дрібні?

І найдужче над тим
дивувалась зима,
що на цвіт той дрібний
в неї сили нема.

Дівчино, дівчино, де твої крильця?
Небо весняне в сяйві іскриться.
Чи не пора нам летіти, маленька,
В ярій пшениці шукати гнізденька?

Буде в колоссі воно, як у сонці,
Буде гойдаться в моїй колисоньці,
Я ж над тобою спинюся в блакиті,
Співи свої розпочну дзвонковиті.

Всі літаки, всі літаючі блюдця,
Всі вертольоти круг мене зберуться.
– Слухайте, – скажуть залізні і ниці, –
Жайвір співає для жайворониці!

***
Весна дарує кожному,
що треба і що хочеться.

Полям — сніги поталі,
лісам — траву і листя,
птахам, які вертають,
дарує рідні гнізда.

По жмені ластовиння
весна дарує дітям,
а мамам — ранки сині
та перші ніжні квіти.

Річкам дарує воду,
зернинам — теплу землю,
а сіячам — роботу,
почесну і веселу.

***
Половина саду квітне,
Половина в’яне.
Серед яблунь стану квітнем,
Огорни, тумане.

Може, вийде опівночі,
Де колись ходила, —
Чорні брови, карі очі, —
Не забута, мила.

Може, стане, ніжно гляне:
— Я твоя, єдина. —
Половина саду в’яне,
Квітне половина.

СВІТАНОК У ЛІСІ

Щось бризнуло попереду,
Наринуло і вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринів поранок між дерев,
А зараз повінь зринула
І ліс заворожила.
І солов’ї, по горло в ніч
Загорнені, почувши шум
Світання, захлинаються,
аж згіркло в горлі.
Бреде в ранковій синяві
Світанний гомін. Дерева
Стоять, мов коні, що прядуть
Сполохано ушима.
Їх вітер скоро осідла,
І довгі поводи напне,
І пустить чвалом. Зустрічать
До себе сонце в гості.