Антична філософія

Засновником давньогрецької філософії вважається Фалес (VII-VI ст.ст. до н.е.). Він першим поставив завдання виявити єдине, основне начало чуттєво даного людині різноманітного світу. Такий початок він вбачав у воді: “Усе з води й усе переходить у воду”. Для Фалеса вода означала зовсім не те, що для сучасної людини, яка розглядає її як одну з багатьох речовин з певними фізичними і хімічними властивостями і виражає поняття про неї хімічною формулою Н20. У фалесовській ідеї “усе з води” вперше образному міфологічному усвідомленню світу проти поставлене поняття єдиної першооснови всіх речей. Зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції в епоху панування міфологічного світогляду вимагало глибини і сміливості думки. У самій ідеї першооснови речей містився здогад про об’єктивну закономірність дійсності. Філософська думка зароджується з визнання єдності різноманіття речей, що спостерігається, незнищуваності першооснови буття і протиставлення конкретних індивідуальних речей і безликих стихій. Визнання за єдину першооснову чогось речовинного, матеріального дозволяє стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ. Правда, матеріалізм цей характеризується як наївний, оскільки загальне в речах розглядається як деяка конкретна речовинна структура. Але перший пролом у міфологічній свідомості було зроблено. Слідом за Фалесом на шляхах пошуку загального начала філософи обґрунтовують то повітря (Анаксимен), то без’якісне і безмежне начало – апейрон (Анаксимандр), то вогонь (Геракліт), то дрібні неподільні частки речовини – атоми (Демокрит), то сукупність чотирьох стихій – вогню, повітря, води і землі (Емпедокл).

Для античної філософії характерні були космізм і предметно-речовинна інтерпретація реальності. Світ виступав як макрокосм, а людина як мікрокосм.

Найважливіший крок у розвиткові філософської думки зробив Геракліт. Він поставив проблему усвідомлення мінливості, плинності буття. Як і інші представники натурфілософи. Геракліт також шукає основу єдності світу в чуттєво-конкретній структурі, але центральним пунктом свого вчення він робить ідею становлений. постійного взаємоперетворення речей. За Гераклітом, усі предмети, а також і людська душа, походять з одного начала – вогню — у силу того, то саме вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. У вченні Геракліта висловлені й обґрунтовані гри найважливіших принципи, що характеризують ранньогрецьку натурфілософію як своєрідний тип світорозуміння. І По-перше, не принцип матеріальності, законоподібності і внутрішньої необхідності світу. Світом править логос – закон, що підтримує світовий порядок. Разом з тим “логос” — не і “слово”, тобто розум, що осягає дійсність. По-друге, принцип взаємоперетворення речей – “усе тече”. Для пояснення нього принципу Геракліт знаходить прекрасний образ: “Не можна ввійти двічі в ту саму ріку”. Світ представляється як безупинний потік становлення. По-третє, принцип боротьби протилежних начал як основи руху і зміни: “Боротьба (війна) — пар усього, батько усього”, – стверджує Геракліт. Філософ виділяє протилежності на основі споглядання дійсності, тобто: тепле — холодне, сухе – вологе, чоловіче начало — жіноче і т.п. Погляд на речі як єдності протилежностей веде і до визнання відносності властивостей предметів, естетичних і моральних якостей людей.

У філософії Геракліта вперше усвідомлено розробляється діалектичний погляд на світ, і він по праву вважається основоположником античної діалектики. Однак діалектика Геракліта носить

натуралістично-космологічний і споглядальний характер, до розробки діалектики мислення, діалектики понять він не доходить. Його заслуга — у становленні діалектичного погляду на природний світ. Діалектика пізнання, думки виробляється в зв’язку з осмисленням специфіки людського буття і дії, зі зверненням філософської думки до розуміння людини.

У натурфілософських побудовах ще немає свідомого протиставлення мислення і буття і з’ясування їх відношення, що є специфічною рисою філософського знання. Але можливість такого протиставлення у вченнях, присвячених пошукам першооснов буття, уже існує: картині світу, даної в образних уявленнях міфологічного мислення, протиставляється картина об’єктивної дійсності, усвідомленої за допомогою визнання незнишуваної першооснови всіх речей і явиш.

Уперше питання про відношення мислення і буття було поставлене Парменідом (кінець УІ-У ст.ст. до н.е.) у зв’язку з поділом буття на чуттєво даний і умоглядний світи. Істинне буття осягається мисленням, і за своєю природою воно єдине, нерухоме, без’якісне і безмежне. “Одне і те ж є думка і те, про що вона мислить”, — стверджує Парменід. Почуття свідчать про множинність і мінливість буття, але вони дають помилкове знання. Парменід істотно розширює коло філософських завдань — вводить гносеологічну проблематику: питання про роль мислення і почуттів у пізнанні, про вірогідне і імовірне знання. Уперше філософія знаходить тут власне поле діяльності — питання про відношення мислення і буття стає найважливішим її питанням. При цьому встає і велика гераклітовська проблема – проблема усвідомлення думкою руху, становлення, мінливості речей. Послідовник Парменіда Зенон, розвиваючи аргументацію на користь концепції єдиного і нерухомого буття, висуває свої знамениті апорії — положення, що розкривають суперечливість руху. На цій підставі він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон знайшов і суперечливість мислення, що осягає рух. Так була закладена основа розробки діалектики понять для виявлення діалектики об’єктивного світу. На перший план поступово висувається питання не про те, чи є рух, а про те, як його виразити в логіці понять. І це питання стало одним з найважливіших і найскладніших на всьому тисячолітньому шляху розвитку філософського знання.

Логіка розвитку античної філософської думки послідовно вела до включення в сферу філософських міркувань антропологічної, власне людської проблематики. До цього висновку підводить думка Парменіда проте, що тільки мислення дає істинні знання про світ, але ж мислення — це справді людська якість, найважливіший інструмент її свідомої орієнтації у світі і доцільної діяльності. Однак великі повороти і відкриття в галузі філософії зумовлюються не тільки внутрішньою логікою її розвитку, але і могутніми імпульсами, що йдуть від запитів суспільно-політичного життя.

Розклад родової громади призвело до створення в давньогрецькому суспільстві полісів. У полісах епохи класичного періоду грецької історії склалася полісна демократія як форма правління, при якій кожен вільний громадянин брав активну участь у народних зборах, в обговоренні справ і життя полісу. Замість звичаїв і традицій, що склалися в родовому суспільстві, виробляється письмове право, права й обов’язки громадян установлюються на основі законів (реформи Солона 594 р. до н.е., Клісфена 509 р. до н.е.). Так, антична демократія визнавала за кожним громадянином право обстоювати свою думку на народних зборах, суді. У цей час політична освіта, мистецтво володіти словом, майстерність публічного виступу набуває важливого значення для вільного індивідуума.

Якщо для міфологічного мислення древні традиції, перекази, звичаї були недоторканні, мали ознаку божественності, то в умовах демократичного життя слово, дискусія, публічний виступ були позбавлені цієї ознаки, тобто були секуляризовані. І це дало могутній поштовх розвитку раціонального мислення. Відтепер істина — не предмет віри, а результат раціонального пошуку. Вона стала мати потребу в обґрунтуванні фактами і логікою. Правові і політичні встановлення грецької демократії були тією життєвою основою, на якій формується раціоналістичний спосіб мислення.

У цю епоху виникає особливий напрям грецької думки, що одержав назву “софістика”. Софістами були професійні вчителі, які навчали юнацтво різним наукам, у тому числі і красномовству, умінню володіти словом. Слово “софістика” одержало негативний зміст, а софістів нерідко дорікали в тім, що вони є дешевими рознощиками “пустої” мудрості. Проте софістика зіграла позитивну роль у поширенні раціонального мислення. Для софістів характерна теза про відносність усіх людських понять, етичних норм і оцінок. Даний напрям вводить у філософію принцип релятивізму. Афоризм найвідомішого із софістів Протагора “людина є мірою всіх речей” можна тлумачити в дусі крайнього суб’єктивізму. І все-таки принцип “людина є мірою всіх речей” привчав людей не покладатися на авторитет і розхожі думки, а виходити у всіх судженнях із власного розуміння. Софістика підготувала антропологічний поворот, зроблений в античній філософії Сократом (470-399 р. до н.е.).

Принципом своїх філософських міркувань і завданням філософського пізнання Сократ зробив вислів, написаний на храмі Дельфійського оракула: “Пізнай самого себе”. Це був поворот принципового характеру: призначенням філософії відтепер визнавалося не вивчення природи, а пізнання людини. Сократ намагався осмислити своєрідність людини через розгляд специфіки її діяльності, щоправда, у дуже вузькому розрізі — у сфері моральної поведінки. У постійних бесідах зі своїми співгромадянами він намагається виявити глибинні підстави вчинків людей, що ведуть до гідного, доброчесного способу життя. Щоб бути доброчесним, мужнім, справедливим, необхідно, за Сократом, знати, що таке мужність, добро, справедливість самі по собі. Він ототожнював знання і чесноту. Оскільки людина у своїх справах керується знанням, то повинна давати собі ясний, свідомий звіт про керівні принципи своєї поведінки. Сократ зробив велике філософське відкриття: основою діяльності людини є загальні поняття, що за своєю природою ідеальні. Мужні чи прекрасні вчинки людей можуть бути дуже різноманітні, але мужність чи краса самі по собі, виявляється, мають характеристики парменідівського буття: воно єдине, неподільне, осягається тільки розумом. Добрі вчинки різноманітні, як різноманітні ситуації, у яких людина вчиняє по-доброму, але поняття добра завжди те саме. Причому саме це загальне поняття є керівним принципом доброчесного поводження людини, вона — деякий ідеальний зразок, що породжує конкретний вчинок. Сократ

уперше чітко усвідомлює принципову відмінність діяльності людини від дії природних сил, і ця відмінність — утім, що людина керується загальними поняттями.

Сократ досліджує природу загальних понять винятково в сфері моралі, до аналізу практичної діяльності людини він не доходить. Походження цих понять чи ідей, а також їхнє місце розташування залишається для Сократа таємницею. Ясно одне: ідеї осягаються тільки розумом, але в розумі конкретної, емпіричної людини вони споконвічно не знаходяться, оскільки доводиться займатися їх спеціальним дослідженням, розшукуванням. Платон, учень Сократа, у своїх діалогах описав Сократівські бесіди з метою розшукати ці загальні керівні поняття і виразно показав, яка це непроста справа, що далеко не завжди завершується успіхом. Сам Сократ розробив особливий метод виявлення загальних понять — майєвтику (процедуру підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом навідних запитань, виявлення суперечностей у думках опонента). Про себе ж Сократ заявив, що йому правильні відповіді підказує його геній (даймон), що у ті часи розумівся як деякий божественний двійник людини, її заступник. У всякому разі, питання про те, де знаходяться ці загальні поняття чи ідеї, що визначають поведінку, діяльність людини, залишалося для Сократа відкритим. Відповідь на нього дав Платон (427-347 р. до н.е.), творець першої завершеної, продуманої системи античного ідеалізму.

Ідеї як керівні принципи людської діяльності Платон став тлумачити набагато ширше — як ідеальні зразки чи моделі, що породжують весь реальний світ, чуттєвого різноманіття речей. Платон онтологізував ідеї, перетворював їх на реально суще, тлумачив їх як існуючі самостійно в особливому світі, відокремленому від природного і соціального буття. Усі конкретні речі, як і люди, існують у силу причетності до ідей, що знаходяться в потойбічному світі. Реальний, чуттєвий світ — бліда копія світу ідей. Платон дає ясне і недвозначне вирішення основного питання філософії з ідеалістичних позицій. Він розробив класичний варіант об’єктивного ідеалізму, на який орієнтувалися багато філософів на наступному двох-тисячолітньому шляху розвитку філософії.

Знайдений пояснювальний принцип відношення ідеального і матеріального світів дозволив Платонові створити філософську систему, у якій ув’язане в одне ціле і пояснення чуттєвих речей, і тлумачення суспільного життя, людини, космосу. Його філософію правомірно розглядати і як підсумок попереднього розвитку грецької філософії, і як завершений античний світогляд, у якому відбиті типові уявлення епохи про співвідношення людини і світу.

У філософії Платона світ — це всеосяжний космос, що представляє собою щось цілісне, завершене, гармонічне, начебто скульптурно оформлене утворення. У цьому цілісному космосі відведене місце і громадському життю людей, і кожній людській істоті. Платон виходить з повної аналогії, подоби структур і всеосяжного космосу, і держави (тобто суспільного устрою людського життя), і людської душі. їх влаштування потрійне. У людини — це розумна, люта (афективна) душа, душа, що жадає. У державі (полісі) — це ієрархія трьох станів: філософи-правителі, воїни-стражники, вільні трудівники-хлібороби і ремісники (невільна людина — раб — розумілася як живе знаряддя, що говорить). У космосі — це вищий вічний світ умоглядних ідей — першозразків чуттєвих речей; душа світу, що поєднує світ чуттєвих речей; нарешті, тілесний світ чуттєвих речей, світ багатоякісності, розмаїтості і мінливості.

Цікаві міркування Платона про місце і долю людини в цьому гармонійно улаштованому космосі і державі. Людська душа, відповідно до Платона, безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала за блискучим світом вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим усвідомлення ідей як пригадування про бачене колись. Теорія пізнання Платона будується як теорія спогаду, керівним началом при цьому виступає розум чи розумна частина душі. Розумне усвідомлення ідей забезпечує людині доброчесне життя. Якщо ж у людини переважає люта душа чи душа, що жадає, їй закритий доступ до істинно людського задоволення життям. Тупа розважливість змушує людей бути “мужніми” від страху: боячись втратити одні задоволення, вони відмовляються від інших. Такі люди розмінюють, немов монети, одні задоволення на інші, одне засмучення — на інше, страх — на страх. Але “існує лише одна правильна монета,

— стверджує Платон, — розум, і лише в обмін на неї необхідно усе віддавати; лише в цьому випадку будуть справжніми і мужність, і розважливість, і справедливість — одним словом, справжня чеснота: вона сполучена з розумом, усе рівно, чи супроводжують її задоволення, страхи і все таке інше чи не супроводжують”1.

Типовим для античності є і погляд Платона на людину як єдність душі і тіла, причому тілесне начало має специфічні ознаки. Відоме визначення людини, приписуване Платонові: людина є “істота безкрила, двонога, із плоскими нігтями; єдина з істот, сприйнятлива до знань, заснованих на міркуваннях”2. Тут виділяються дві специфічні ознаки людини — і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини Платон не зводить до якої-небудь однієї ознаки. Вирішуючи питання про єдність сутнісних визначень індивідуума і суспільного життя, він стверджує, що державі і душі кожної окремої людини притаманні ті самі начала, і їхнє число однакове. До цих начал він відносить мудрість, мужність, справедливість, поділ суспільного життя за станами, а душі людини — за рівнями. Платонівська думка про принципову тотожність людської природи і суспільного устрою життя неодноразово відтворювалася мислителями наступних епох, звичайно, з інтерпретацією в дусі загальних світоглядних установок кожної епохи.

Учень Платона Аристотель (384-322 р. до н.е.) істотно трансформував систему об’єктивного ідеалізму свого вчителя, вніс нові принципи тлумачення світу, залишаючись при цьому в рамках античного світорозуміння. Аристотель виступив зі знаменитою критикою теорії ідей Платона, його онтології, космології, вчення про людину. (“Платон мені друг, але істина дорожча”). Головний аргумент Аристотеля проти платонівського постулату про існування світу відособлених ідей як породжувальних моделей чуттєвого різноманіття речей полягає у вказівці на те, що сутність речі не може перебувати поза самою річчю. Така постановка питання уже веде до кардинальної перебудови онтології, вчення про буття. До того ж у Платона залишається непоясненим питання про породження речей, про їхнє виникнення через причетність до ідей. Велика гераклітівська думка про становлення, безупинне виникнення і зникнення речей не знаходить раціонального тлумачення в платонівській онтології.

Аристотель виходить з того, що всяка річ, що існує сама по собі, невіддільна від своєї сутності. Він виділяє чотири види причин, чи начал, завдяки яким речі існують. По-перше, це матеріальна причина, матерія речі, те, з чого виникає річ, як наприклад, глина для горщика чи мідь для статуї. По-друге, форма, що структурує пасивну матерію, додає їй визначеності і робить річ саме даною річчю. Аристотелівське поняття форми як начала речей близько платонівському поняттю ідеї як породжувальної моделі речей. По-третє, рушійна причина, те, відкіля йде початок руху, що оформляє матерію. Як приклад Аристотель указує: рушійною причиною дитини є батько. Нарешті, цільова причина, те, заради чого відбувається зміна, наприклад, здоров’я як ціль прогулянки.

Завдяки сукупному впливу всіх чотирьох причин і існують речі, що носять свої начала в самих собі, що мають власну онтологічну сутність. З чотирьох причин найбільше значення Аристотель надавав формі. Як ідеальне начало вона непорушна, тоді як пасивна, безструктурна, косна матерія може набувати різноманітних форм. Тому матерія — лише можливе буття речі, форма ж надає речам їхнього дійсного буття.

Цікаво зазначити, що при побудові своєї онтології Аристотель скористався як моделлю процесом праці. Саме людська праця — це процес матеріальний, формоутворюючий, доцільний. Не випадково для ілюстрації своїх теоретичних побудов Аристотель бере речі, виготовлені людиною, — статую, судину, кулю і т.п. Прийняття в якості пояснювального принципу доцільної людської діяльності веде до розуміння світу як доцільно організованого. Подібна онтологія вимагає і специфічної теорії пізнання.

Ціль пізнання, за Аристотелем, — відшукання причин існування кожної речі. Кожна річ знаходить своє завершення в тім призначенні, заради якого вона існує. Становлення речі визначається ентелехією, метою, тим, заради чого вона є. З онтології Аристотеля з необхідністю випливає принцип доцільності в його методології.

Тим самим у філософію вперше в ясно усвідомленій формі вводиться проблема телеології — вчення про доцільність світу. Відтепер у тисячолітній історії філософії принцип причинності і принцип доцільності в поясненні світу неодноразово приходили в зіткнення, осмислення співвідношення цих принципів стало “трансісторичним” завданням філософської думки.

Таким чином, Аристотель будує якісну онтологію. Це важливо зазначити, оскільки в майбутньому, в епоху зародження філософії і класичної науки Нового часу теоретичне зіткнення з нею стало неминучим і породило чимало колізій і драматизму.

Вчення про причини ще не є саме по собі описом того, який світ, воно дає лише спосіб пізнання якісної розмаїтості світу. Історичною заслугою Аристотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Аристотелем, логіка є органоном, тобто власне людським винаходом; вона відмінна від природи, але не суперечить їй і забезпечує пізнавальну активність людини. Логіка випливає з вчення про першооснови речей, отже, має під собою онтологічну основу.

Значно далі просунувся Аристотель і в розкритті специфіки людського буття. Великим відкриттям його було усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливо тільки в суспільстві. Суспільне життя одержує державне оформлення природно, за природою, як вважає Аристотель: “Усяка держава — продукт природного виникнення, як і первинні спілкування: вона є завершенням їх, у завершенні ж позначається природа . У здійсненні кінцевої мети і полягає найвище завершення”3. Співвідношення держави, суспільства і людини він розглядає як співвідношення цілого і частини. Тому держава, оскільки вона — найвище завершення суспільного життя, первинна стосовно родини і кожної окремої людини. Принцип доцільності, що випливає з онтології Аристотеля, спрацьовує і тут: адже за природою речей ціле передує частині. “Держава належить тому, що існує за природою, і що людина за природою своєю є істотою політичною. Що людина є істотою суспільною вищою мірою, ніж бджоли і всякого плану стадні тварини, ясно з такого: природа, відповідно до нашого твердження, нічого не робить дарма; тим часом одна тільки людина з усіх живих істот обдарована мовою”4. Будь-який індивід є справжньою людиною тільки як громадянин полісу, співтовариства вільних громадян. У вченні Аристотеля про державу, про устрій суспільного життя узагальнена система реально сформованих в епоху класичної афінської демократії суспільно-економічних відносин. Так, мислитель розрізняє поняття громадянина в умовному і безумовному плані. “Найкраще безумовне поняття громадянина може бути визначене через участь у суді і владі. Ми ж вважаємо громадянами тих, хто бере участь у суді й у народних зборах”5. Разом з тим Аристотель прекрасно розумів, що громадянство залежить від реального суспільного устрою, від політичного режиму: “Той, хто в демократії громадянин, в олігархії часто вже не громадянин”6.

На прикладі такого глибокого й універсального мислителя як Аристотель добре видно, як світогляд епохи, що складається під впливом суспільно-політичного ладу і пануючих економічних відносин, впливає на лад і характер мислення навіть видатних умів. Світогляд рабовласницького суспільства позначається на Аристотелеві в поясненні рабства. Рабів філософ позбавляє не тільки умовного громадянства, але і людяності взагалі. Широко відомий вислів “раб є знаряддям, що говорить”, належить саме Аристотелю. Тут мислитель, що створив логіку, допускається елементарної непослідовності. Головний його аргумент на користь суспільної природи людини — обдарованість мовою; що ж стосується раба, то його Аристотель зрівнює не тільки з безсловесними тваринами, але і з річчю, щоправда, яка говорить. Річ, яка говорить, — нонсенс! Аристотель феномен рабства, як і саму державу, виводить із природи — і це випливає з його онтології. Реальне розходження людей у темпераменті, інтелекті, фізичній силі філософ прагне пояснити усе тією ж моделлю чотирьох породжувальних причин — у кожної речі різні і матерія, і форма, і призначення (ціль). “Усі ті, хто в так сильно відрізняються від інших людей, у яких душа відрізняється від тіла, а людина від тварини. ті люди по природі своїй — раби; для них, як і для вищевказаних істот, краща доля — бути в підпорядкуванні у влади. Адже раб за природою — той, хто може належати іншому (тому він і належить іншому) і хто причетний до розуму таким чином, що здатний сприймати його накази, але сам розумом не володіє”7. Розуміння рабства як суспільного явища виявилося недоступним Аристотелю. Тому він і апелює до матерії: рабам притаманна фізична сила, і вони призначені для роботи, як і домашні тварини; вільні ж громадяни не настільки фізично розвинені, але схильні до розумової діяльності і політичного життя. Більше того, усяка людина, що не є греком, теж начебто неповноцінна людина — варвар, а “варвар і раб за природою своєю поняття тотожні”8.

Однак навряд чи правомірно дорікати Аристотелеві у виправданні рабства. Велике відкриття мислителя – розуміння людини як істоти суспільної — штовхало його на пояснення всіх явищ суспільного життя, виходячи з існуючих суспільних відносин, що здавалися природними і вічними. Чимало повинно було відбутися історичних поворотів у житті суспільства, а також фундаментальних перетворень у світогляді людей, перш ніж природа людини стане зрозумілою не тільки як суспільна, але і як історична.

Антична філософія

Філософські вчення древніх греків (приблизно з VII ст. До н. Е.), А також їх послідовників – мислителів Стародавнього Риму (кінець I тисячоліття до н.е. і перші століття нової ери), утворює античну філософію. Вона проіснувала в Європі більше тисячі років. Античну філософію представляють наступні вчення.

– Ионийская філософія (мілетська – VII-VI ст. До н.е.). Її представляли Фалес, Анаксимандр і Анаксимен. В деякому відношенні до них був близький Геракліт.

– Вчення Піфагора і піфагорійців (VI ст. До н.е.).

– Філософія елеатів (елейцев) – Парменід, Зенон та ін. (VI- V ст. До н.е.).

– Навчання софістів – вчителів мудрості. Найбільш відомі з них – Протагор, Горгій, Продик, Ликофрон і мн. ін. (V- IV ст. до н.е.).

– Філософія Сократа (V ст. До н.е.). Він націлив філософію на пізнання людиною самої себе, світу аспектів моральності.

– Матеріалістичні (атомистические) вчення Левкіппа-Демокріта (V-IV ст. До н.е.), а в період еллінізму – Епікура.

– Об’єктивний ідеалізм Платона (V-IV ст. До н.е.).

– Вчення Аристотеля – вершина філософської думки античності (V ст. До н.е.).

– Грецькі школи та напрямки античної філософії – епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, цинізм та ін. (З кінця IV ст. І до VI ст. Н.е.).

– Неоплатонізм (засновник – Плотін, III в. Н.е.). Народження античної філософії як принципово нового типу світогляду і мислення – найбільша подія в долі людства те саме, мабуть, підкорення їм вогню. Якщо вогонь відділив людей від тварин, то філософія відокремила їх від дикості, піднявши над світом природи. Тим самим вона відкрила нову еру твориться людьми власного ідеального світу – самосвідомості. З тих пір філософія стала, згідно з Цицероном, вождем життя і медициною душі. А через тисячоліття Лев Толстой заявив: «Якби людина не могла філософськи мислити, він би не розумів, навіщо він живе. А якби він не розумів, навіщо він живе, він не міг би знати, що добре, а що погано. І тому немає нічого дорожчого для людини того, щоб добре мислити ».

Отже, антична філософія виникла в Малій Азії – Іонії. Потім вона поширилася на Південну Італію, і досягла свого найвищого розквіту в Афінах. Пануюча в духовній культурі людства, вона ось уже дві з гаком тисячі років (з VI ст. До н.е. і по теперішній час) своєї раціональної націленістю і критичністю осмислення всіх досягнутих знань про світ, суспільство і людину наставляє людей вести життя розумну і моральну. Предметом філософського вивчення загальнозначущого в житті або загального, тобто взаємних зв’язків і відносин, став сам світ, а потім устрій суспільства людей і людина з її феноменальними якостями. Загальне речей і явищ в природі перший філософ Фалес побачив у воді. «Все в світі є вода», – проголошував він. Найбільший знавець історії філософії Г. Гегель побачив у цьому фалесовском «загальним» або першооснову світу не просто воду у фізико-хімічному сенсі, а «воду як думка» або ідею.

Крім Фалеса, видатними мислителями мілетської школи були Анаксимандр і Анаксимен – його учні та послідовники. Але якщо Фалеса стали вважати першим фізиком, то першим метафизиком (грец. Меtа – після, physika – природа) – Анаксимандра. Саме він назвав першоосновою буття світу щось безмежне, безмежне – апейрон – як першопричину всього сущого. Інтелектуальний наступник Анаксимандра Анаксимен повернувся від метафізичного поняття першооснови до фізичного. Він стверджував, що першопричиною служить згущення і розрідження повітря, фактично повернувшись до ідеї фалесовой води. У силу цієї обставини їх стали називати натурфілософами або, інакше кажучи, філософами природи.

Близькою до милетской була філософська школа Геракліта з Ефеса. Цей оригінальний мислитель, прозваний за життя «темним» (через труднощі розуміння його вчення), високо цінував розум і освіченість людей. Однак він зауважував: «Многознание розуму не навчає, мудрості не додає». Необхідно знайти і зрозуміти першоджерело або першопричину розвитку світу, тобто неминущу основу розвитку всіх його речей і явищ. В основу своєї філософії мислитель поклав принцип першо- вогню (в дусі вчення Фалеса і Анаксимена), а центральною проблемою пізнання зробив вивчення мінливості світу. «Все є видом вогню, – вважав він, – і все відбувається шляхом розрідження і згущення … Світ виник з вогню і знову згоряє в певні періоди». Найбільш схильним до зміни він називав Логос (грецьк. Logos – слово, сенс, закон і т.д.) як внутрішній першоджерело саморозвитку. Геракліт ввів термін «гносис» (грец. Gnosis – знання), що позначає пізнання.

На відміну від Геракліта, його сучасник Парменід з Елеі, один із засновників школи елеатів – мислителів Південної Італії, вважав, що абсолютно все в світі єдино і незмінно: «Ніщо не може стати чим-небудь, і щось не може перетворитися в ніщо». Філософ, вказуючи на невознікаемость, незруйновність і незмінність всього в світі, стверджував тотожність сущого і мислимого. При цьому він, як і Геракліт, єдиним джерелом отримання істинного знання про світ називав розум. Парменід ввів у філософський обіг нове поняття – буття. Його він назвав умопостигаемой сутністю. Замість води, повітря або апейрона як першооснови світу, замість безлічі арифметично або геометрично подаються першоелементів буття Парменід вказав на єдину і загальну субстанцію, тобто буття, яке можна тільки помислити, але не можливо наочно уявити.

Іншою визначною філософською системою античності була школа Піфагора або, точніше кажучи, піфагорійців, його учнів і послідовників. Її відмінною рисою було осмислення загального, витікаючого не з матеріальних речей і тіл (Фалес, Анаксимен, Геракліт), а з арифметичних і геометричних абстракцій – чисел. Історики філософії, до речі, приписують Піфагору і введення ним у філософський мова самого слова «філософія». Піфагор нібито говорив, що сам він зовсім і не мудрець, як його називали, а тільки любитель мудрості, яка прагне до пошуку першопричини всіх речей. І справа тут не в любові до мудрості, а в умінні йти до неї, усвідомлювати її. Це – унікальна здатність осягати розумом найскладніші проблеми людського життя і робити відповідні для себе висновки.

Філософію піфагорійців вчені назвали магією чисел, бо вона як би спочиває на «трьох слонах» – містиці, моралі та медицині. Школа Піфагора відігравала величезну роль в культурній освіті жителів тодішньої Еллади. За словами Аристотеля, у піфагорійців «числа займали перше місце у всій природі, елементи чисел вони воліли елементам всіх речей і весь всесвіт гармонією і числом». Причому першоосновою всіх речей, явищ у світі у них була одиниця або бог. З’єднання двох одиниць вони назвали матерією і бачили в цьому якесь єдність протилежностей. Тому Г. Гегель звернув увагу на те, що за містикою чисел у піфагорійців ховалася розробка перших абстрактних філософських понять – єдності, протилежності, множини.

Значна увага піфагорійці приділяли створенню профілактичної медицини. Всі їх вчення було пронизане прагненням до здорового способу життя. Кожна людина, згідно піфагорійцям, повинен все життя перебувати в атмосфері гармонійної взаємозв’язку фізичного і духовного саморозвитку. У піфагорійців символом життя і здоров’я вважалася правильна п’ятикутна зірка. Вони виявили, що зірчастий п’ятикутник широко поширений в живій природі, але відсутній у кристалічних решітках неживої. Їх девізом було улюблений вислів Піфагора: «Однією філософії, мудрою попечителькою життя, повинно довірити себе». Впорядковувати людські думки і почуття може тільки філософська мудрість, що повертає людей до споконвічного космічному світопорядку. Ця тема пронизувала завдяки Піфагору фактично всі навчання наступних філософів.

Одним з таких філософів був знаменитий Емпедокл – філософ, поет і видатний медик. Він своє вчення виклав у працях «Про природу» і «Очищення». Йому належить думка про природний добір у світі тварин і рослин. Він писав і про провідну роль спадковості у розвитку живих організмів. Його вважають розробником вчення про відчуття. Мислитель назвав рушійними силами життя Любов і Ворожнечу, припустивши, що все живе виникає в результаті протидії цих природних сил – Любові і Ворожнечі. Любов, по Емпедоклу, облагороджує всі живі істоти, а Ворожнеча їх спотворює. Любов з’єднує різнорідні елементи, а Ворожнеча роз’єднує їх. Але без Ворожнечі не було б і одухотворяющей Любові, їх циклічного колообіг у світі: а) необмеженого панування Любові, б) послідовного поділу з перевагою Ворожнечі, в) загального панування Ворожнечі і г) зародження новосмешенія з перевагою Любові.

Найбільш повно і системно вчення про світопорядку представив Демокріт. Він і людини описав як істоту, що впорядковує світ своїми розумними діями. Природний порядок у світі він бачив у матерії, що складається з атомів (грец. Atomos – неподільний). А раз так, то і людський організм – суть атоми і їх зв’язки. Навіть сама душа, згідно Демокріту, складається з атомів, які легкі й повітряні. Мислення – це теж рух атомів. У мисленні Демокріт бачив відповідність земного і функціонуючого космічного Розуму, який представлявся в просторово-геометричному вигляді як вираження гармонії. Космічний Розум витлумачувався як антропо-соціо-морфіческого. Заслугою філософа вважається його вчення про детермінізм. Він вказав і на два види пізнання: темне (неістинним) і світле (істинне). Темне пізнається відчуттями, а світле – логікою думки. Ціле являє суму частин і рух атомів. Їх зіткнення стають початком всього сущого.

Прагнення до пошуку порядку в світі і суспільстві ознаменувалося крутим поворотом від натурфілософії до моральної філософії. Мораль стала вищим еталоном у визначенні сенсу людського життя. Особливо помітна роль в цьому напрямку вчення софістів. Вони розробили принципи логіки, етики, риторики. Для них логіка думки і грамотна мова були необхідними атрибутами в житті людей. Вони вчили ораторського мистецтва і логічної переконливості. Риторика перетворилася у них з традиційного мистецтва в науку правильно міркувати і доводити свою правоту. Але щоб жити в суспільстві, людина повинна вміло керувати своїм розумом. На думку софістів розум, раніше спрямований на пізнання світу, повинен інтенсивніше проникати в світ громадський і шукати шляхи управління людською долею. Якщо лікар, вважав Протагор, робить здоровим людини за допомогою ліків, то мудрець (софіст) – шляхом розумних міркувань.

Першим класичним філософом античності вважається Сократ. Він прославився новим вченням про ідеал морального життя і проходженню йому. Сократ в громадській думці постав в образі мудреця, іронічного співрозмовника, товариського і дуже добродушного людини. Центральні теми його вчення – Людина, розвиток у ньому самостійного мислення і моральної поведінки. Сократ цікавий не тільки проповіддю розумного життя, а й способом життя, ставленням до смерті. Своїм філософським покликанням він вважав виховання юнацтва в дусі громадянськості, чесноти і мужності. Головним змістом сократовом бесід з учнями та гострих суперечок з опонентами були проблеми моральної життєдіяльності людини, а також його ставлення до смерті. На думку Цицерона, Сократ «спустив філософію з неба на землю», радикально актуалізувавши моральну проблематику. Він примирив філософію для обраних з філософією для всіх.

Філософ здійснив духовну революцію в античному усвідомленні життєвих цінностей людини. Для Сократа вони сходили не до зовнішніх обставин життєдіяльності – матеріального багатства, престижному положенню в суспільстві і т.п., а до внутрішнього духовного світу. Згідно з його філософії, справжні громадянські чесноти знаходяться в самій людині, в його духовному стані. Зрозуміти здібності душі – значить розкрити потенційні можливості людини. Завдання філософії – самовиховання душі, розвиток власного мислення. Сократ називав себе «повитухою» мудрості, бо його діалогічний метод дозволяв самому шукати істину, що таїться в розумі різних людей. У його метод, як зауважив історик філософії В. Йегер, є щось споріднене медичної емпірики. Метою діяльності Сократа було підведення людини до розуміння самого себе для оздоровлення моральності. Сам він був справжнім цілителем душі.

Сократ образ філософа увійшов в суспільну свідомість як приклад непідкупного мислителя, що ставить шукання істини понад усе на світі. Учнем і продовжувачем справи Сократа став Платон. Завдяки йому дуже зросло значення філософії у житті людини, широко поширилося моральне вчення Сократа. До речі, філософські системи двох цих мислителів у принципі нероздільні і навіть не існують одне без одного. Їх пов’язують нерозривне духовну єдність, спільність творчого пошуку і внеску у світову культуру філософської думки. Платон «мислив як би в Сократа» (Ясперс).

Платон все своє довге творче життя (жив він 80 років) роз’яснював людям філософський зміст морального вчення Сократа. Відповідно до Аристотеля, «якщо Сократ займався питаннями моралі, природу ж у цілому не досліджував, а в моральному шукав загальне і перший звернув свою думку на визначення, то Платон, засвоївши погляд Сократа, доводив, що такі визначення відносяться не до чуттєво сприймається, а до чогось іншого, бо не можна дати загального визначення чого-небудь з чуттєво сприйманого, оскільки воно постійно змінюється. І це інше з сущого він назвав ідеями, а все чуттєво сприймається, говорив він, існує крім них і називається згідно з ними, бо через причетність ейдосам існує все безліч однойменних з ними [речей] ». Якщо ідеї – це тільки поняття, то реальність – це діяльність, культурно-історичний процес.

Після Сократа і Платона у філософії целеполагающим початком осмислення буття стало поняття «ідея», осягається розумом. Вона являє собою не думка, а мислимий образ речей. Або, інакше кажучи, ідеї є те, з приводу чого мислять. Причому абсолютно кожен предмет, річ або явище несуть в собі власну ідею. Ідеї, вважав Платон, відкриті розуміючому розуму. Найвища ідея – ідея Бога, який, будучи творцем порядку в світі (деміургом), створили світову душу як нетілесну, пронизливий весь світ рушійну силу. Бог у Платона збігається з ідеєю Блага. Матерія ж сама по собі не існує; вона стає дійсністю, спонукувана присутньої в ній ідеєю. До миру надчуттєвих ідей відноситься душа, яка перебуває скрізь, у всьому. Але до народження людини вона перебуває у вищому світі або царстві «чистих думок і краси».

Філософ учив, що пізнання речей, предметів і явищ світу – це є осягнення суті їхніх ідей. Пізнання світу здійснюється розумною частиною душі. При цьому Платон розрізняв чуттєве і інтелектуальне пізнання. Останнє він охарактеризував, так званої теорією спогадів. Вона обґрунтовує основну задачу пізнання – згадати все те, за чим могла спостерігати душа, перебуваючи у світі загальних ідей, в Гіперуранія. Платон пропонував розвивати унікальне мистецтво полеміки (діалектику) як спосіб прояснення істини. У його вченні опрацьовувалася і більше фундаментальна проблема пізнання – співвідношення понятійних структур свідомості і чуттєвого досвіду, предметної дійсності. Платон став першим античним філософом, який створив світоглядну систему – об’єктивний ідеалізм. Його вчення пізніше стане змістовним джерелом християнства. Крім того, воно чимало привнесло і в розвиток медицини.

Інтелектуальної вершиною античної філософії є ​​роботи учня Платона, але не його ідейного послідовника – Аристотеля, мислителя і вченого-енциклопедиста. Його твори охопили практично всі сфери знання. Він подолав слабкі місця у вченні Платона, заперечивши проти його постулату про буття світу загальних ідей – Тіперураніі. Аристотель наблизив платоновские ідеї речей до самих речей і зробив їх іманентними цим об’єктам природи. За Арістотелем, філософія – універсальна наука про буття. Її стрижень – вчення про сущому. Філософію Аристотеля згодом назвали метафізикою (грец. Meta ta phusika – після природи), що розуміється як вчення про сверхчувственном бутті, тобто про ідеї або формах. Біологія і медицина представляли особливий філософський інтерес для Аристотеля. Не споглядання потойбічного світу ідей, на його думку, а спостереження і дослідження земного світу веде до вищої істини.

У Аристотеля початком і причиною життя є душа. Вона і є сутність буття будь-якої речі, при цьому вона володіє різними рівнями: нижчої (рослинної), середньої (тваринної) і вищої – розумної (людської). Розумну душу він назвав мислячої і пізнає. Душа органічно пов’язана з тілом як форма з матерією, надаючи сенс і мету життя людині. Душа – це ентелехія (енергія) тіла. Вона – причина розвитку тіла і зникає разом з його загибеллю. Аристотель вважав, що світ бачить душа, а не око, який служить їй. Розумна душа людини, відповідно до Аристотеля, безсмертна. Вона – початок і основа науки та етики, поєднання розумної та емоційної частин душі. Етику філософ ставив вище пізнання.

4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники.

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичного, суб’єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікурейство заснував Епікур (342 — 271 рр. до Р. X.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар (95 – 55 рр. до Р. X.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явиш через відсутність тісного зв’язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша—уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність (давньогрецькою мовою – досягнення стану “атараксії”).

Скептицизм (від давньогрецького “сумнів”), що його заснував Піррон (360 – 270 рр. до Р. X.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:

1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими.

2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень.

3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладність (автаркію).

Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Гегелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвитку наукового критичного мислення.

Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340 – 265 рр. до Р.Х.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4р. до Р.Х. – 65 р.), Епіктет (5 – 138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180). Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (“Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає”). Стоїки пояс

нювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив’язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого-спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях – Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все суше, роблячи світ внутрішньо пов’язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого – до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування – прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму – Плотін (205 -270) та Прокл (412 —485).

Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.

Антична філософія – великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу. Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля і Сенеки.