Правопис: знак м’якшення чи м’який знак?
«Покочуся, повалюся. » — приповідала Змія в українській народній казці «Івасик-Телесик». Схоже, те саме, якби вмів говорити, вже міг би сказати про себе й новий правопис. Події розгортаються стрімко: 22 травня 2019 р. Кабінет Міністрів України, перевищивши надані йому повноваження, затвердив свіжоспечені мовні правила; невдовзі на сайтах Міністерства освіти і науки та Національної академії наук доробок оприлюднили; тепер у видавництві «Наукова думка» він побачив світ. Стало очевидним, що зважати на думки переважної більшості носіїв української мови проштовхувачі сумнівних переінакшень просто не стали. Більше того, вони робити цього і не збиралися.
Тоді свідомим громадянам не залишається нічого іншого, як учинити рознос недоладних нововведень, викрити вади та помилки й цим самим показати всю неспроможність і недолугість укладачів правопису 2019 р., їхній вкрай низький рівень. Видно, настав час задати тим діячам такого перцю, щоб мало не здалося.
Їхні попередники повсякчас керувалися непорушними настановами, одна з яких проголошувала, що без поважних причин не слід чіпати того, що вже усталилося в мові. На жаль, такий підхід до справи знехтували. Як наслідок, новопосталий правопис — це суцільні неподобства.
Не оминула лиха доля і тридцять першої букви української абетки («ь»). Чому їй так не пощастило? У законах мови 1928, 1933, 1946 і 1960 рр. «ь» називався «м’який знак», у правописах 1990 і 1993 рр. — це вже «знак м’якшення». У новому — знову «м’який знак».
Така «гойдалка» нікого й аж ніяк не може задовольняти. Понад чверть століття мовознавці переконували громадян: «м’який знак» — хибна назва, він же не з пластиліну зроблений; це ж не подушка й не хліб, які дозволено пощупати, не предмет і не речовина, на які можна натиснути, аби визначити, м’які вони чи ні. Загальновідомо: м’яким може бути приголосний звук, а буква «ь» сама по собі ніякого окремого звука не позначає (не має голосового вираження), вона лише вказує на м’якість попереднього приголосного (відповідно до вимови); тому «знак м’якшення» — ось належне найменування.
Відповідний висновок побіжно випливає і зі значень прикметника «м’який», що їх дають тлумачні словники: «який угинається, подається при дотику, натискуванні»; «пухкий»; «який при натискуванні або обробці легко змінює форму, гнеться» тощо. Натомість іменник «м’якшення» утворено від дієслова «м’якшити», що означає «робити м’яким»; «надавати м’якості вимові приголосних». Отже, сполука «знак м’якшення» якраз і відображає особливості та призначення цього засобу писемності.
За час незалежності України виросло нове покоління, котре засвоїло науку. Нова назва закріпилась у поважному виданні 2004 р. [Українська мова: Енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні; Інститут української мови / Русанівський В. М., Тараненко О. О, Зяблюк М. П. та ін. — 2-ге вид., випр. і доп.], у підручниках і посібниках. Найменням «знак м’якшення» стали послуговуватись у школах і вищих навчальних закладах.
І що ж, після всього цього відмотуватимемо стрічку назад? Такий розвиток подій неприйнятний з багатьох причин.
По-перше, почав вимальовуватись єдиний ряд: «знак м’якшення», «знак наголосу», «знак оклику», «знак питання», який, попри різне призначення всіх цих засобів, передбачає застосування одного й того самого підходу до творення назв у мовознавчій науці. Позначення «ъ» українська мова не використовує, але і йому можна було підібрати наймення із цього ж ряду — «знак твердості».
По-друге, згадайте, скільки списів зламано в обстоюванні захисту від нібито російського впливу, якого зазнало багато положень основного закону мови. Населенню дуже довго промивали мізки з приводу необхідності подолати наслідки штучного зближення української та російської мов і, відповідно, правописів. Кричали-надривалися, дуже хотіли якимось хитрим робом віддалитися від Москви. Чому ж прийшли до прямо протилежного?
Справді, запровадження поняття «знак м’якшення» замість «м’який знак» якраз і було одним із вдалих «віддалень», прикладом творення чогось свого, самобутнього, гідного уваги й наслідування. Кому ж це все заважало? Кому не давала спокійно жити невгамовна сверблячка все змінювати, повертати й перевертати? Часто-густо — з ніг на голову.
Разом з тим утвір «знак м’якшення» виник не в 1989 р., коли Орфографічна комісія Академії наук УРСР затвердила «Український правопис» у новому вигляді. Першу появу такого словосполучення простежуємо ще в підручнику Степана Смаль-Стоцького й Федора Гартнера «Руська граматика» (достеменно — «Руска граматика»), надрукованому 1893 р. у Львові. Книжка витримала чотири перевидання: 2-ге вийшло в 1907-му теж у серці Галицького краю; 3-тє та 4-те, перероблені, під назвою «Граматика руської мови», — у Відні в 1914-му й у Вінніпегу в 1919-му відповідно; 5-те, «Граматика української (руської) мови», — знов у Львові в 1928 р. У 3-му та попередніх виданнях можна знайти таке: « Для означеня мягкости шелестівок уживаємо знаку́ ь. Се дїєть ся не припадково, бо ь, що є тепер тілько знаком мягченя (! — В. Р.), було колись хоть не дуже виразною, а все таки подібною до і голосівкою. »
Далі вирішило не відставати й Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. У 1922 р. воно видало ним же прийняті «Правописні правила». У них читаємо: «Буква ь, що колись означала голосівку подібну до і, не відповідає в сучасній мові ніякому окремому звукови та є тільки знаком мягчення».
«Знак м’якшення» як назву букви «ь» (поряд із нареченням «єрчик») можна виявити й у посібнику Олекси Синявського «Норми сучасної української літературної мови», виданому в 1941 р. у Львові.
У 1941, 1942 та 1943 рр. у Кракові було здійснено, відповідно, 1-ше, 2-ге (поправлене) та 3-тє (доповнене) видання «Українського правопису», які впорядкував Іван Зілинський. З погляду наших днів ті засади захвату не викликають, але ці три книжки прикметні тим, що у двох перших засіб писемності «ь» названо «їром, або змякшальним знаком» (саме так — без апострофа), а в третій — «їром, або знаком м’якшення» (тут уже з протинкою).
Так само «знаком м’якшення» названо «ь» у «Головних правилах українського правопису» Юрія Шереха (Шевельова), які вийшли друком у Новому Ульмі в 1946р. Натомість у третьому виданні «Українського правопису» Ярослава-Богдана Рудницького (Вінніпег, 1949 р.), що являє собою дещо видозмінений скрипниківський, «ь» подано як «їр або зм’якшальний знак».
Як бачимо, відбулося поступове перетворення: «знак мягченя» спочатку став «знаком мягчення», а потім — уже нині звичним «знаком м’якшення». Ну а назвисько «зм’якшальний знак» не витримало випробування часом.
Тому ще раз поставлю те саме запитання: Кому ж так сильно заважав «знак м’якшення»? Є якесь розумне пояснення, чому цього визначення вирішили позбутися?
Правила вживання м’якого знака
М’який знак в українські мові використовують для пом’якшення звуків. М’якість приголосних звуків на письмі передається:
- спеціальною літерою – Ь (м’яким знаком);
- йотованими буквами я, ю, є, ї , де перший звуковий елемент [й] пом’якшує попередній приголосний: ляля, няня, люд, сяду; наступним голосним звуком [i]: тінь, пісня, зірка, сіно, ніс.
М’який знак пишемо:
1) після букв д, т, з, с, ц, дз, л, н наприкінці слова чи складу, якщо ці букви передають м’які звуки: сядь, донька, суть, злізь, вісь, ґедзь, мідь, швець, жнець, гляньте, різьба;
2) після м’яких приголосних перед о: льон, трьох, сьомий, сьогодні, дзьоб, синього;
3) у суфіксах –ськ-, -зьк-, -цьк-, -ськість-, – зькість, -цькість, -ськи, – зьки, -цьки: український, європейський, козацький, запорізький, ризький, паризький, чеський, французький, близький, людський, по-французьки, по- французькому;
4) у суфіксах –еньк-, -оньк-, -есеньк-, -оньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: легенько, голівонька, рученька, самісінька, малюсінька;
5) після м’якого звука [л] перед наступним м’яким: учительський, стільця, пальці, їдальня, читальня;
6) у формах родового відмінка множини іменників жіночого роду: пісень, робітниць, учениць;
7) у дієслівних формах наказового способу: стань, винось, виходь; станьте, виносьте, виходьте;
8) у дієслівних формах 3-ї особи однини та множини дійсного способу: стоїть, спить, стоять, читають, пишуть, думають, складають.
М’який знак не пишемо:
1) після букв, які позначають губні та шиплячі звуки: степ, голуб, кров, сім, вісім, любов, ніж, піч, ідеш;
2) після р у кінці складу: кобзар, товар, писар, Харків (виняток Горький);
3) між приголосними, якщо перший пом’якшується під впливом другого: сонця, пісня, радість, якість, кінця;
4) після н перед ж, ч, ш, щ: тонший, менший, інший, кінчик.
Перед м’якими, пом’якшеними й шиплячими приголосними м’який знак вживаємо лише в таких випадках:
- для позначення м’якого л’: їдальня, сільський, пальці, більший, Гальченко, Михальчук;
- у непрямих відмінках та в присвійних прикметниках, якшо м’який знак є в початковій формі: скринька — в скриньці, Кузьма — Кузьмі; кицька — кицьці, кицьчин; нянька — няньці, няньчин; Зінька — Зіньці, Зіньчин; Ориська — Орисьці, Орисьчин (але: казка — у казці, землянка — в землянці, Матилинці, маланчин); а також у формах наказового способу дієслів: візьми — візьмімо, візьміть;
- у дієсловах на -ться, а також в інших дієслівних формах перед -ся (-сь), якщо м’який знак є у формі без -ся: обговорюється, відзначається, звертаються, ставляться, стань — станься, піднось — підносься, підводь — підводься (але: підніс — піднісся, ріс — розрісся);
ВИНЯТОК: тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати.
В іншомовних словах м’який знак пишеться після зубних також перед й, я, ю, є, ї та в інших випадках відповідно до літературної вимови: мільйон, павільйон, компаньйон, браконьєр, портьєра, ательє, пасьянс, Нью-Йорк, Танганьїка, Лавуазьє, Люсьєн, Дьяконов, Третьяков, Касьянов, Ананьїн, асфальт, фільм, бюлетень (але: мадяр, нюанс, дюна, тюбик, люкс, Цюрих, Аляска; а також не після зубних: Бйорнсон, Ж’єн, Х’юстон, бар’єр).
В українських власних назвах м’який знак перед я не ставиться: Наталя, Тетяна, Уляна, Омелян, Касян, Севастян, Дяченко, Касяненко, Третяк.