Зміст:
Кукринікси
Псевдонім “Кукринікси” складено з перших складів прізвищ художників.
Творча група склалася 1929.
Найбільшу популярність їй принесли численні майстерно виконані карикатури й шаржі, а також книжкові ілюстрації, які створено в характерному карикатурному стилі. Разом з Подіні, Моором, Бродати, Черемних, Б.Єфімовим створили в світовій культурі абсолютно унікальний феномен — «позитивна сатира». Активно брали участь своєю творчістю в усіх починах радянської влади.
Етапними роботами для Кукриніксів були гротескові злободенні карикатури на теми внутрішнього й міжнародного життя (серії «Транспорт», 1933—1934, «Палії війни», 1953-57), агітаційні, зокрема антифашистські, плакати («Нещадно розгромимо та знищимо ворога!», 1941), ілюстрації до творів М. Е. Салтикова-Щедріна (1939), А. П. Чехова (1940—1946), М. Горького (1933, 1948—1949), І. Ільфа і Е. Петрова («Золоте Теля»), а також малярські картини («Старі господарі», 1936—1937; «Кінець», 1947—1948). Троє художників працювали методом колективної творчості (кожен також працював ще й індивідуально — над портретами й пейзажами).
Колектив було нагороджено Ленінською премією (1965), Сталінською премією (1942, 1947, 1949, 1950, 1951), Державною премією СРСР (1975).
Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →
“Тут лежало тіло, а тут сліди від куль”. Чому Україна ще не готова до туризму місцями війни
На річницю звільнення Бучі від окупації місто заполонили журналісти з усього світу. Вони проходили вулицею Вокзальною, зупинялись біля Церкви Андрія Первозваного, поруч з якою було масове поховання людей, фотографували напівзруйновані будинки.
Біля одного з них мешканець Бучі Слава помітив чоловіка, який раніше жив у ньому і випадково став свідком фотосесії журналістів.
“Я дивився на його обличчя, і розумів, що для нього це – горе, а для когось – зробити фотку, зняти репортаж і забути”.
Слава прожив у Бучі все життя, знає її історію і легенди. І коли у перші дні вторгнення російські війська опинились на вулицях його рідного міста, він став безпосереднім свідком російської окупації.
Пізніше він співпрацював як локальний продюсер з іноземними журналістами, які знімали фільм про Бучу. Вивчав місця і час, де росіяни вбивали людей, досліджував подробиці скоєних ними воєнних злочинів.
Скласти точну картину того, що відбувалось, допомогли фото і відео бучанців, яких Слава знав особисто, а також інформація з місцевих чатів, яку він ретельно збирав.
Через деякий час до нього почали звертатись знайомі з проханням показати, як тепер живе місто.
Він каже, що не збирався проводити екскурсії Бучею, але люди просили розповісти про події березня минулого року, а він знав про них багато.
Автор фото, Getty Images
Так виглядали вулиці Бучі одразу після звільнення
З початку великої війни в Україну приїжджають тисячі іноземних волонтерів, журналістів, блогерів і працівників гуманітарних місій.
Вони у першу чергу хочуть допомогти українцям. Але їм також важливо на власні очі побачити наслідки російської агресії, відчути як живе країна, в якій точиться найбільша війна у Європі з Другої світової.
Водночас відвідування таких локацій порушує чимало складних питань.
Як не нашкодити місцевим, для кого ці місця повʼязані з особистим горем? Як розповідати ці історії тактовно, не перетворюючи їх на хайп? Як зберегти памʼять про війну і водночас не зробити Україну напрямком чорного туризму? І чи взагалі доречно розвивати туризм у місцях кривавих ран, які ще не загоїлись?
“Танці на кістках”
Коли у серпні минулого року відома туристична компанія VisitUkraine почала пропонувати тури зруйнованими містами, у соцмережах здійнялася буря.
Засновник компанії Антон Тараненко пояснив тоді на своїй сторінці у фейсбук, що учасники туру зможуть “особисто побачити могутні міста країни, хоробрих людей, які воюють, та відчути життя під час російського вторгнення”.
Автор фото, Getty Images
До памʼятника Шевченка у Бородянці також часто привозять іноземні делегації
Але люди назвали ініціативу “танцями на кістках” і обурювались тим, як можна розповідати про звірства, що відбувались у Бучі, у форматі прогулянки.
У компанії кажуть, що одразу відреагували на думку громадськості і серію турів “Відважні міста” закрили. Натомість тепер фірма проводить престури для журналістів містами Київщини, а весь прибуток від них іде на українську армію, відбудову міст і пожертви.
З початку повномасштабної війни багато туристичних компаній почали допомагати армії і залучати до цієї допомоги іноземців. Про відновлення бізнесу та ідеї нових турів багато хто не хоче говорити до завершення війни.
Багатьох в індустрії також обурює термін “дарк-туризм”. Адже цим словом нерідко називають екскурсії у місця, повʼязані з людським горем, заради гострих відчуттів.
Автор фото, Getty Images
Спалені машини на мосту через річку Ірпінь, які люди кидали під час евакуації
Позицію туристичної спільноти з цього приводу висловив голова Асоціації чорнобильських туроператорів Ярослав Ємельяненко.
На його думку, люди зараз приїжджають, щоб долучитися до спротиву українців, а після війни приїдуть, щоби подивитися, як їхня допомога сприяла перемозі.
“Це солідарний туризм, волонтерський, херитедж, освітній (як голокост-туризм), але не дарк. Бо це не про місце відвідування, а про його мету”, – написав він у своєму фейсбуку.
Письменник і волонтер
Сербський письменник Владимир Арсенієвич взагалі вважає слово “туризм” недоречним у контексті війни в Україні.
“Туризм – це коли ти приїхав, подивився на біль, а потім повернувся у своє комфортне життя і забув”, – каже він.
Єдине, що зараз мають робити люди з інших країн, – це допомагати.
Він вперше приїхав в Україну у червні минулого року, щоб передати гуманітарну допомогу центру для передчасно народжених дітей у Харкові.
Автор фото, Facebook Vladimir Arsenijevic
Владимир привіз допомогу у Харківський перинатальний центр
Арсенієвич сам батько дитини, народженої раніше строку, і знає, як складно доглядати за таким малюком у найкращих умовах. А як це зробити, коли навколо падають бомби і бракує найнеобхідніших речей та медикаментів?
“Ми бачили жахливі кадри, як лікарі несуть у бомбосховище передчасно народжених немовлят. І вирішили допомогти цьому центру напряму”.
Владимир Арсенієвич здолав 110 годин і 2200 км шляху від Бєлграда до Харкова через Ужгород, Житомир і Київ, де йому допомагали письменники Андрій Любка і Сергій Жадан.
Він бачив зруйновані будинки і церкви Донеччини, був у Бородянці і Бучі, зустрічався з людьми у Києві та Харкові, але також у маленьких селищах поруч із лінією фронту. Чув сирени повітряної тривоги і постійні вибухи.
Крім гуманітарної допомоги він пригнав на Харківщину дві швидкі, а пізніше привозив їжу, одяг і ліки у маленьке селище Близнюки Харківської області.
Моторошні руїни Бородянки нагадали йому хорватське місто Вуковар. Битву за нього він описав у своєму першому і найвідомішому сербському романі про війну у колишній Югославії – “У трюмі”. Роман вийшов багатьма мовами включно з українською.
Автор фото, Facebook Vladimir Arsenijevic
Найбільше Владимира вразили не руїни і смерть, а сміливість українців
“Мене вразила єдність українців і такий внутрішній спокій людей від розуміння, за що і з ким вони борються”, – каже Владимир Арсенієвич.
“Мені стало дуже сумно від спогадів про війну у моїй країні і про те, скільки у ній було взаємної ненависті і токсичності між людьми, коли найближчий сусід ставав твоїм ворогом”.
Маршрути памʼяті
Іноземці, які побували в Україні, повертаються додому з історіями про те, що вони побачили.
Саме тому Україні вже зараз потрібно зрозуміти, як вона має розповідати світу про досвід війни.
У державній агенції розвитку туризму вважають своїм головним завданням не перетворити Україну на напрямок для чорного туризму.
Після війни Україна має відродити свою туристичну галузь і показати світу, у першу чергу, що це – красива країна з багатою культурою.
“Альтернативою дарк-туризму можуть стати маршрути памʼяті, повʼязані з історією і героїзмом наших людей”, – пояснює голова ДАРТ Марʼяна Олеськів.
Вона розповідає, що державна агенція вже працює над їхньою розробкою і залучає до цього науковців, фахівців з історичної памʼяті, представників громад.
Автор фото, Getty Images
Виставка фотографій під мостом через річку Ірпінь через рік після звільнення міста
Поки що йдеться про локації на території Київщини і Чернігівщини. Серед них – зруйнований міст біля Романівки, місце масового поховання біля церкви Андрія Первозванного у Бучі, аеропорт у Гостомелі, музей Марії Приймаченко в Іванкові, памʼятник Шевченко у Бородянці та інші.
“Ми говоримо з місцевими, як вони хочуть донести історії своїх людей у цій війні. І багато хто каже, що це не може бути, як у Радянському Союзі – танки на постаментах або памʼятники солдату, які не є людськими”, – каже Олеськів.
У світі є багато прикладів меморіалів на місцях трагедій, створених з глибоким символізмом, пояснює очільниця ДАРТ.
Наприклад, меморіал 9 вересня у Нью-Йорку, де по стінах величезних басейнів стікає вода, символізуючи скорботу американського народу.
Голос місцевих
Про те, що в розповідях про війну має насамперед лунати голос місцевих, каже і мешканець Бучі Слава.
На вулиці Яблунській, про яку тепер знає весь світ, живуть його родичі.
Розповідати про трагедії, які пережило місто, для Слави – досвід і професійний, і глибоко особистий.
“У Бучі є кілька знакових локацій, – каже Слава. – Я склав собі маршрут, починаючи від братської могили біля церкви, куди приїжджають високопосадовці, включно з Борисом Джонсоном, і закінчуючи місцем розстрілу тероборонівців”.
Автор фото, Getty Images
Вулиця Вокзальна у Бучі стала відомою на весь світ
Серед цих місць – також вулиця Склозаводська, з якої почалася окупація Бучі, і вулиця Вокзальна зі спаленою російською колоною, яку закарбували всі світові ЗМІ.
“Ніхто не очікував, що такі бої можуть статися під Києвом, люди хочуть побачити місця, які тепер, на жаль, увійдуть в історію”, – пояснює Слава, чому люди приїжджають подивитися на Бучу.
Слава каже, що коли він думав про те, як розповідати про місця, де вбили людей, він пригадав, як вперше поїхав до Чорнобильської зони у комерційний тур.
Для багатьох тоді це було щось на кшталт атракціону – камуфляж, протигази, жарти про мутантів.
Але один із гідів, колишній житель Припʼяті, тоді сказав: “Не забувайте, що це не гра “Сталкер”, а місце найбільшої техногенної катастрофи в історії людства і особиста трагедія для багатьох людей”.
Автор фото, Getty Images
У Бучі вшановують памʼять загиблих на річницю звільнення міста від окупації
Водночас Слава впевнений, що ці історії потрібно розповідати вже зараз і насамперед іноземцям.
“Одна справа, коли люди чують у новинах про воєнні злочини десь там, інша – коли вони бачать на власні очі, ось тут лежало одне тіло, а тут – сліди від куль. Це вражає. Вони починають розуміти, що все це відбувалося з реальними людьми і зовсім недавно”.
Зберегти памʼять
Дещо у цьому напрямку робить і місцева влада.
Міська рада Бучі обрала пʼять місць, повʼязаних з окупацією, і встановила на них таблички, де за QR-кодом можна прочитати, що там відбувалося. На сайті міської адміністрації також є віртуальна мапа цих локацій.
Зі схожою пропозицією нещодавно виступив і керівник Чернігівської міської військової адміністрації Дмитро Брижинський. Він пропонує позначити місця масової гибелі людей у Чернігові, щоб вшанувати їх памʼять.
Це район Масани, де загинули танкісти, вулиця Доценка, де росіяни вбили людей у черзі за хлібом, житловий масив по вулиці Чорновола-Богуна, куди скинули щонайменше шість російських авіабомб та інші місця.
Також ведуться розмови про створення музею “Стійкість Чернігова”, який збереже в памʼяті подвиг містян.
Водночас у місцях колишніх воєнних дій виникають і стихійні меморіали. Часто це кладовища розбитої російської техніки або виставки залишків снарядів. Таку нещодавно створили у селі Циркуни, де довгий час стояли росіяни, обстрілюючи звідти Харків.
Біля села Дмитрівка на Житомирській трасі на місці розбитої російської колони досі стоять танки і БМП, розповідає Слава.
Місцеві дбайливо огородили їх парканом. Біля них зупиняються автобуси, які проїжджають по трасі, люди виходять подивитися, торкнутися них.
Розбита російська техніка біля Дмитрівки на Житомирській трасі
Дехто не схвалює такі виставки, адже ця техніка несла смерть. Але водночас “спалений російський танк – найбільш реальне втілення російської агресії, яка отримала по зубах”, каже Слава.
Існує і чимало віртуальних проєктів, які показують, як виглядають українські міста після нападу Росії. Це – сайт фотографа Дмитра Малишева “Немає дому” або VR-музей пам’яті війни на сайті управління туризму Київської обласної адміністрації.
Деякі українські музеї вже почали створювати невеликі експозиції речей, повʼязаних із російсько-українською війною.
Такі експонати на прохання музеїв збирає одеський історик і волонтер Олександр Бабіч.
У його колекції є форма російських солдатів, їхні сухпайки, одяг, рації, ікони. Або такий унікальний зразок спорядження як плитоноска, всередині якої замість броні був насипаний пісок.
Автор фото, Олександр Бабіч
Експонати для майбутніх музеїв про війну Росії проти України
Окремі проєкти займаються збереженням усної памʼяті, каже Бабіч.
Наприклад, проєкт “Залізні люди” збирає спогади залізничників про перші тижні евакуації.
Втрати, втрати і втрати
Україна зараз на етапі збору і консервації памʼяті, каже Олександр Бабіч.
Але розповідати про війну як про події минулого ми ще не можемо.
Навіть у тих містах, де війна відступила, як-от Ірпінь і Буча, ми не маємо цілісної картини, пояснює історик. Не всі свідки є в Україні, не всі злочини росіян отримали правову оцінку, навіть не всі тіла знайдені.
На думку дослідника, подивитися на зруйновані місця їдуть переважно ті, хто не відчув війну на собі.
Люди, які пережили окупацію, не поїдуть на таку екскурсію, як і військові або волонтери, які працювали на Сході. Тому “туристичний продукт” не буде швидко формуватися.
Але люди завжди цікавилися війною, додає дослідник. Його екскурсії “Підпілля партизанського руху у катакомбах Одеси” і “Героїчна Одеса” завжди мали великий попит.
Один із найбільш відвідуваних обʼєктів в Європі – це музей Аушвіц-Біркенау, місце найбільшої трагедії у світовій історії.
Автор фото, Getty Images
День памʼяті жертв Голокосту у музеї Аушвіц-Біркенау у Польщі
І тому Україні у майбутньому безперечно доведеться розповідати про цю війну.
Якщо казати про минулі трагедії, в Україні найкраще представлені історії, повʼязані з Голокостом і Голодомором, вважає історик. “Це досвід великих трагедій, які наша країна вже переживала, і є досвід якісної меморіалізації, музеїфікації такої памʼяті”.
Водночас Бабіч вказує на те, що традиція розповіді про Другу світову війну в Україні зіпсована радянським і російським підходом. “Це таке уявлення про перемогу, в якій майже немає зайвих жертв, немає горя, немає бруду”.
“Але війна – це перш за все величезна трагедія. Це втрати, втрати, і втрати”, – каже дослідник, який з 2008 року займався пошуком захоронень солдатів Другої світової війни, а у 2022-му – пошуком і поверненням додому загиблих українських воїнів.
Автор фото, Getty Images
Мурал, присвячений Україні, у Парижі
Україні доведеться ще багато пережити, переосмислити і дослідити, перш ніж вона зможе розповідати свою історію війни.
Водночас світ вже почув і побачив Україну як ніколи раніше.
Завершуючи розмову зі мною, письменник Владимир Арсенієвич каже, що Україна дуже успішно створює свої наративи.
“Ми знаємо тепер стільки імен письменників, музикантів, представників поп-культури, а також українських топонімів, про які ніколи не чули раніше”.
І ця культурна дипломатія – це те, що допоможе Україні і після війни транслювати світу не лише картини руйнувань, а і свою багату культуру.