Эдгар Дега
Едгар Дега народився 19 липня 1834 в Парижі, в забезпеченій сім’ї аристократичного походження Огюста де Га і Селестіно Мюссон. Він був старшим з п’яти дітей. У віці 13 років Едгар втратив матір, що стало для нього серйозним ударом. Пізніше, в молодості, під впливом нових соціальних ідей, Едгар змінив своє прізвище з де Га на менш «аристократичне» Дега.
Бажання малювати почало виявлятися у Дега вже в дитинстві. Втім, батько йому готував кар’єру юриста, проте у Едгара не було великого бажання і здібностей до юриспруденції, а забезпеченість сім’ї дозволяла йому займатися живописом не особливо дбаючи про прожиток.
У 20 років (1854 рік) Дега поступає учнем в майстерню відомого свого часу художника Ламота, що був у свою чергу учнем великого Енгра.
Курбе і Делакруа зробили певний вплив на творчість Дега, однак дійсним, як він визнає авторитетом до кінця життя залишався для художника Енгр. Едгар вивчав творіння великих майстрів живопису в Луврі, за час свого життя кілька разів відвідував Італію (де проживали його родичі по лінії батька), де мав можливість знайомитися з шедеврами майстрів Італійського Відродження. Особливий інтерес у живописця викликали такі старі італійські майстри як Мантенья, Белліні, Гірландайо і Джотто.
На рубежі 60-х років XIX століття Едгар Дега відкриває власну майстерню в Парижі. Основою його творчості була портретний живопис, багато уваги Дега приділяв історичним полотнам. До цього періоду відноситься і знаменитий автопортрет Дега з циліндром і рукавичками. На початку 60-х, під час поїздки до Нормандії (яку він пізніше відвідував не один раз), Дега був зачарований кіньми, які з тих пір стали одним з найулюбленіших сюжетів його живопису, і разом з балетом стали свого роду візитною карткою його мистецтва.
Поїздки по Італії і вплив італійських живописців XV століття спонукали Дега на створення групового портрета сім’ї Беллеллі. Класичні традиції в композиції на цьому полотні є сусідами з характерними персонажами, що позитивно відрізняє цю роботу художника.
У 1861 році Дега знайомиться з Едуаром Мане, дружба з яким тривала до кінця життя останнього. Будучи людиною дуже авторитетною в середовищі молодих художників, неформальним главою Батіньольскої групи, Мане познайомив Дега з молодими живописцями, що стали згодом відомими як імпресіоністи.
1860-ті роки у Франції були ознаменовані наявністю молодої прогресивної інтелігенції буржуазними устоями Імперії Наполеона III. Нова хвиля художників ламала традиційні уявлення про живопис, про сюжети і героїв картин, вводячи в їхнє коло прості сцени з життя наполеонівської Франції. Манера і яскравість їх творчості була близька і Едгару Дега. Той, однак, на відміну від імпресіоністів, був більш соціальним художником; відходячи від традицій класицизму й романтизму старих шкіл живопису Франції він більше уваги звертав не на абстрактні повсякденні образи сучасного життя, а на сюжети, пов’язані з повсякденним, часто важкою працею його сучасників.
Імпресіоністи більше уваги звертали на світ (тут можна згадати картини Мане і Моне), Едгар Дега, у свою чергу більше уваги звертав на рух. Навіть певний успіх історичної картини Дега «Нещастя міста Орлеана» на Салоні 1865 не відбили у художника усвідомленого бажання зображувати сучасне життя у своїй новій, кілька революційної на той час манері. Критики часто сходяться в тому, що, незважаючи на небажання Дега (на відміну від імпресіоністів) працювати на пленері, принципово їх творчість загалом дуже схоже, що, в свою чергу дозволяє зарахувати Едгара Дега в коло імпресіоністів. Слідує, однак, помітити, що Дека відкидав сам термін «імпресіонізм», як і деякі принципи творчості художників-новаторів, і до кінця життя дистанціювався від їхнього суспільства. Залишається нагадати, що розподіл живопису, так само як і живописців за стилями, досить умовно.
В 1870 р. хвилі франко-прусської війни докотилися до Парижа. Так само, як і Мане, Дега записався добровольцем до армії. Служив у піхоті та артилерії.
Після закінчення війни Дега побував у Великобританії, потім відвідав США, де проживали його родичі по материнській лінії. У 1873 р. художник повернувся в Париж. Для нього настали важкі часи: помер його батько, вся його спадщина пішло на покриття боргів. Едгар вперше замислився над ідеєю виставляти свої картини на продажу. А тут якраз і стало в нагоді знайомство з імпресіоністами – Дега брав участь майже у всіх їхніх виставках починаючи з 1874 року.
Після повернення до Франції Дега створює «Бавовняну контору» (1873 рік), картину, чудову за композицією, експресії, світла і кольору. Пізніше він пише портрет художника Лепіка ( «Площа Згоди») – певною мірою революційний тип портретного мистецтва, коли оточення головного (умовно) персонажа має не меншу вагу, цінність і значення, ніж герой портрета.
До 1882 року у художника починає різко погіршуватися зір (проблеми із зором були виявлені ще в армії, тому він був переведений з піхоти в артилерію), і Дега почав звертатися до пастельної техніки, а потім і до скульптури. Варто відзначити, що Едгар Дега був практично універсальним художником не тільки в плані жанрів, але і в плані техніки, в якій він виконував свої роботи.
Майже за десять років до своєї смерті Дега практично перестав писати. Однак до 80 років він був уже визнаним художником, його картини продавалися за надзвичайними для того часу цінами. Едгар Дега помер 27 вересня 1917 р. в Парижі у віці 83 років, будучи визнаним майстром і авторитетним живописцем, по праву вважався одним з найяскравіших представників імпресіонізму, оригінальним творцем.
На Козацьких островах
На Козацьких островах (фрагмент книги Джури козака Швайки).
Під вечір вони вирушили углиб дніпровських плавнів. Та перед тим Швайка скочив на Вітрика, випростався на повен зріст і довго вдивлявся з-під долоні у татарський степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті він зістрибнув з Вітрика, взяв його за повід і повів в очерети.
Земля стала пружною, під ногами зачвакала твань.
Було тихо і парко. Після сухого степового повітря хлопцям стало важко дихати. Хтось, невидимий за очеретами, раз по раз гучно ляскав по воді. Чи бобри, чи велика риба. Кілька разів до мандрівців долинало запитливо сердите рохкання, і тоді Пилип надовго завмирав, вслухаючись у байдужий, невпинний шурхіт густих очеретів.
Одного разу навіть вирішив повернути назад.
— Кабани тут люті, — пошепки пояснив він хлопцям. — Їх зараз краще оминати.
Але найбільше дошкуляли комарі. Тонкоголосими хмарами вони накидалися на мандрівців. Тож хлопці затято шмагали себе по обличчю, шиї та литках. Зрештою Грицик не витримав і намазюкав обличчя чорним намулом.
— Тепер не кусатимуть, — сказав він.
Санько подумав і теж намазюкав обличчя. І справді, комарі хоч і дзвеніли над ним, проте кусати перестали.
Пилип озирнувся на них і схвально хитнув головою.
— Справжні козаки, — сказав він. — Самі здогадалися?
— Та ні, — відказав Грицик. — У Воронівці всі так роблять, коли йдуть у болото.
А от Пилипа комарі не чіпали. Мабуть, тому, що він смалив люльку.
Незабаром очерети почали рідшати. Крізь просвіти зблискувала дніпровська блакить. Нараз в обличчя подув теплий вологий вітерець, і комарі кудись щезли.
Мандрівці вийшли на берег. Заплава, що відкрилася перед ними, була подекуди покрита лататтям. За нею виднівся острів із звивистими берегами. На ньому гайками росли крислаті дерева. Понад берегом звисали до води кущі верболозу та очерети. У прогалинах між ними жовтів пісок. За островом, аж до самісінького небокраю, виблискувала під останніми сонячними променями неозора просторінь дніпровської води.
— От і прийшли, — сказав Пилип.
Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз.
У відповідь з глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен плоскодонка. У човні стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він вдивлявся у прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою.
— Пилипе! — ще здалеку загукав він. — А щоб тебе мухи покусали! Ми тут уже таке передумали…
Човен з розгону вилетів на берег. Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами — у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла в траві. А здоровань то обіймав Пилипа, то відсторонював його і ляскав широкою долонею по плечу.
— Гей, живемо, друже! Ще не раз загонимо татарам швайку в одне місце, га?
— Та постривай, бугаю бісів! — боронився Пилип. Нарешті він вирвався з обіймів і підняв люльку. — Як там Лимар?
— Та врятувався. І хлопців привів за собою. Каже, якби ти не взяв тих бузувірів на себе — не бачити б їм Дніпра. А ти ж сам як викрутився, га?
— Гаразд, розкажеш потім. О, а це що за чортенят привіз? Невже, втікаючи від татар, заодно і в пеклі побував?
“Чортенята” теж не зводили здивованого погляду із здорованя. Когось він їм нагадував. Нарешті одне з них блиснуло в усмішці білими зубами.
— А я вас знаю, — сказало воно голосом Грицика. — Ви Байлемів Василь, еге ж?
Василь ошелешено втупився в хлопців. Тоді повільно мовив:
— Щось у мене серед таких замазур знайомців не було. Ану, йдіть-но сюди!
Не встигли хлопці й отямитися, як вже тицьнулися писками у воду. А Василь пополоскав ними, як ото жінки полощуть білизну, провів долонею по обличчю, зганяючи краплини, і знову поставив їх навпроти себе.
— Тепер інша справа, — сказав він. — Стривай, ти ж, здається, воронівським будеш? Чи не син тітки Мокрини?
Санько лише кивнув. Говорити він не міг. Лише відпльовувався від трави, що разом з водою потрапила до рота.
— А ти, хлопче, постривай, — повернувся Василь до Грицика. — Та ти ж син Степана Кореня, чи не так?
— То це ж чи не про вас розказували, буцімто ви так перелякали нашого пана Кобильського, що той бідолаха аж за Переяславом зупинився?
— Це вони і є, — підтвердив Пилип.
— От молодці! А сюди чого потрапили?
— Більше їм діватися нікуди, — відказав за хлопця той же Пилип. — Ти ж пана знаєш. Таких жартів він не пробачає.
Василь в задумі почухав потилицю.
— Та знаю, — згодився він. — Але ж… у нас тут теж не мед з маслом їдять. Сьогодні живемо, а взавтра татарин налетить. Чи ще якийсь бузувір.
— Нікуди їм більше податися, — повторив Пилип.
— Воно звісно…— зітхнув Василь. Тоді почастував хлопців легеньким потиличником і сказав: — Ну, гаразд, хай лишаються. Якось воно та буде.
— То ви… то ти що — береш нас у козаки? — запитав він.
З острова долинув легкий вітерець. Пилип принюхався.
— Кулішем пахне, — сповістив він.
— Та ним же, проклятущим, — згодився Василь. — Нічого іншого хлопці варити не вміють.
— То чого ж ти тут нас голодом мориш? — обурився Пилип. — Ех, ти, господар!
Човен-плоскодонка, черпаючи облавками воду, рушила до острова. Трохи позаду з задоволеним пирханням плив Вітрик. Схоже, вечірнє купання в теплій дніпровській воді йому подобалося.
— Добре, що ти надибав нас, друже, — досі не міг заспокоїтися Василь. Він відштовхувався тичкою так, що неоковирний човен стрілою летів по сліпучій водній поверхні. — А то тут без тебе сам дідько ради не дасть.
У глибині острова палало багаття. На рогачках булькотів здоровенний казан. Навколо нього сиділо чоловік з десять. Вони запитливо втупилися в прибульців.
За деревами почулося голосне кінське іржання. Вітрик стріпнув гривою і подався у той бік.
— Ану, хлопці, вгадайте, кого я вам привіз? — запитав Василь і, не чекаючи відповіді, сповістив: — Самого Швайку злапав, от кого!
Ті, що сиділи довкола вогнища, хутко звелися на ноги і з шанобливим подивом оточили Швайку.
Проте ще більше були вражені Санько з Грициком. Як? Ось уже майже цілий день вони пліч-о-пліч з цією людиною разом ховалися від татар, діставалися до плавнів — і досі не знали, з ким зустрілися? Який сором!
Проте, схоже, соромно було не лише хлопцям. Біля вогнища похнюпився дядько з вогненною чуприною. Він лише зиркнув у бік Швайки і знову схилив голову.
— Що ж це ти, Мацику? — звернувся до нього Швайка. — Ніби ж маєш кебету в голові, а схопили тебе, мов малу дитину. Чи, може, до гурту не хотілося?
Вогненночубий Мацик важко зітхнув.
— Та я все чекав, що от-от мають підійти мої, — озвався він по паузі. — І вже з ними мав приєднатися до вашого гурту. А воно, бач, як вийшло…
Крім Мацика та Байлемового Василя тут були всі дорослі воронівські хлопці. Левко Заярний, і Володко Кривопичко, і Перепічка з Одудом. Засмагли, подорослішали, хоча лише з місяць як пішли з Воронівки. Скидалося на те, що їм тут було краще, ніж удома.
Проте Санько з Грициком лише мигцем поглянули на них і повернулися до багаття. Друзі не могли відвести погляду від казана з кулішем. Це ж скільки днів вони не куштували гарячого!
Здається, про те саме думав і Швайка.
— Ви що — так і будете морити гостей голодом? — запитав він.
Василь Байлемів зняв казана з вогню. Затим підморгнув Левкові, і той метнувся кудись у темряву. Невдовзі повернувся з в’яленим судаком. А Кривопичко порився в попелі і витяг звідтіля запечену в глині дрохву.
— Непогано живете, — заздро сказав Швайка.
— Бо знаємо, хто нас охороняє, — відказав Василь. — Їжте, не соромтеся. У нас цього добра поки що вистачає.
Припрошувати йому не довелося. Дерев’яні ложки застукали по казанових боках, немов барабанні палички.
По вечері почалося розпитування. Левка Заярного цікавила Оксана з тарасівського кутка. Тиміша Перепічку — чи не передала мама хлопцями чогось смачного. У Байлемового Василя близьких родичів не лишилося, то ж він цікавився трохи дальшими. А таких виявилося чи не з півсела…
Спочатку Санько з Грициком відповідали досить бадьоро. Та врешті язики їм почали заплітатися, а неслухняні голови раз по раз падали на груди.
Врешті, Швайка не витримав:
— Ну, чого ви причепилися до дітей? Нехай посплять, буде ще час для розпитувань.
А далі хлопці вже й не пам’ятали, куди їх віднесли і хто укрив їх свиткою.
Серед ночі Грицик прокинувся. Виявляється, вони з Саньком лежали край берега на підстилці з сухої трави. Повівав легкий вітерець, і комарів майже не було. Багаття все ще горіло, а козаки тихо гомоніли між собою.
Вогненний Мацик ніяк не міг заспокоїтися.
— Дурень, от же ж дурень, — мабуть, уже вкотре картав він себе. — Гадав, що не сьогодні-завтра зі своїми яворівцями пристану до гурту. І де їх лиха година носить? Може, їх теж хтось злапав, як оце й мене…
— Мало того, що татари стали нам як кістка в горлянці, — зітхнув Заярний, — то ще й свої, схоже, грабують.
— Та які вони свої? — відмахнувся Перепічка. — Вони гірші від вовків!
— Вовків не чіпай, — застеріг його Швайка.
— До чого тут зелень? Хіба я не відаю, що страшнішого звіра, ніж вовк, немає? Коли вже унадиться, то не відстане, допоки всю отару не переріже. Що, не так?
— Так, та трохи не так, — пихнув люлькою Швайка.
Несподівано його підтримав Мацик.
— Ти, Тимоше, й справді помовчав би, — сказав він. — Бо не такий уже й страшний цей звір, як його малюють. Хто мене порятував? Вовк.
А Грицикові чи не вперше закортіло втрутитися в розмову дорослих. Звісно, не всі вовки страшні, особливо влітку. Он один з них скільки часу скрадався за хлопцями — і нічого, не з’їв. Гірші за вовків ті, хто прикидається ними.
Грицик лежав край берега, дивився на тьмяну дніпрову поверхню і пригадував усілякі жахи, які розповідали йому про вовків та вовкулак. І так йому стало моторошно від тих згадок, що хоч бери та й перебирайся поближче до багаття.
Проте підніматися не хотілося. Поруч затишно сопів Санько. Над ними миготіли зірки. Раз по раз крайнеба зблискували зірниці.
Грицик повернувся набік і сонно зітхнув.