Зміст:
Арізона
Арізо́на (англ. Arizona) — 48-й штат, що увійшов до складу США. Розташований на південному заході країни. Разом з Ютою, Колорадо і Нью-Мексико складає Чотири кути. Столиця і найбільше місто штату — Фінікс (англ. Phoenix). Це шостий за розміром штат країни. Населення штату згідно оцінок на 2012 рік становило приблизно 6 553 255 осіб — за цим показником Аризона займає 15-е місце в США. По штату проходить кордом з Мексикою завдовшки 389 міль (626 кілометрів). Для клімату Аризони характерні м’які зими і висока температура в літню пору року. Штат увійшов до складу США 12 лютого 1912 року.
Георгафія
Арізона розташована на південному заході США. На заході межує з Каліфорнією і Невадою, на півночі – з Ютою, на північному сході – з Колорадо, на сході – з Нью-Мексико, на півдні – з Мексикою Площа території штату становить 295 254 км² (6-е місце серед штатів країни).
Значна частина території штату припадає на гори, плато і пустелі. В Арізоні знаходиться найбільший лісовий масив жовтої сосни. На півночі штату знаходиться Великий каньйон річки Колорадо. Південно-західну частину Арізони займає пустеля Сонора, в якій розташовані такі міста як Фінікс, Тусон і Юма. Незважаючи на те, що це одна з найбільш спекотних і посушливих пустель США, Сонора має досить різноманітну флору і фауну, що пояснюється наявністю в році двох сезонів дощів. На північному заході штату знаходиться пустеля Мохаве, яка відрізняється від Сонори більш висотним становищем.. Кольорова пустеля займає частину Колорадського плато на півночі Арізони. Невелика територія на південному сході штату є частиною пустелі Чіуауа, яка в порівнянні з Сонора через висотного положення має більш м’які літні температури.
Найбільші річки штату – Колорадо та її великий приплив, річка Гіла. Майже вся територія Арізони за винятком деяких південних і південно-східних районів знаходиться в басейні річки Колорадо. На території штату розташовано три національних парки.
Історія
Протягом тисячоліть на території сучасної Арізони, так само як і на території інших штатів США, жили представники корінного населення Північної Америки – індіанці. В Арізоні жили стародавні народи пуебло (анасазі), індіанці хохокам, могольон та інші. Їх основним заняттям було землеробство, вони вирощували кукурудзу і боби. До появи європейців тут жили також апачі і навахо.
Хоча перші європейці прийшли до Арізони ще в 1528 році, першим дослідником нових земель став францисканський монах Маркос де Ніза. Слідом за ним в 1540-1542 роках південний захід сучасних США (Арізона, Техас, Оклахома, Канзас) досліджувала експедиція під керівництвом іспанського конкістадора Франсиско де Коронадо. Наступні три століття землі Арізони входили до складу колонії Нова Іспанія.
Іспанці ще з початку XVII століття намагалися заснувати християнські місії в Арізоні, але через ворожість індіанців ці спроби раз за разом провалювалися. Лише на кордоні XVII – XVIII століть була заснована постійна єзуїтська місія Сан-Хав’єр неподалік від сучасного міста Тусон.
На початку XVIII століття в пошуках родовищ срібла в Аризону потягнулися старателі. Деякі з них осіли в південній частині сучасної Арізони і зайнялися сільським господарством. До середини століття почалися спроби європейських поселенців просунутися на північ, але вони зіткнулися з сильним опором з боку індіанців.
З 1769 Арізона входила до складу провінції Верхня Каліфорнія віце-королівства Нова Іспанія (так само, як і сучасні штати Каліфорнія, Невада, Нью-Мексико, Юта, частина Колорадо і Вайомінгу).
У другій половині XVIII століття в Арізоні іспанцями були побудовані декілька укріплених поселень, в тому числі в 1775 році був створений форт, з якого виріс другий за кількістю мешканців місто Арізони – Тусон. У цей же період іспанці активно налагоджували стосунки з індіанцями і розвивали торгівлю[1].
У 1821 році період іспанського панування закінчився – Мексика стала незалежною. В цей же час до Арізону прийшли американці. Вважається, що першими з громадян США на землях Арізона побували в 1825 році мисливці Сільвестр Патті і його син Джеймс.
Після перемоги США в американо-мексиканській війні в 1848 році велика частина сучасної Арізони була викуплена Сполученими Штатами. Ці землі увійшли до складу створеної в 1850 році Території Нью-Мексико. У 1853 році США викупили у Мексики і решту Арізони[1].
Під час Громадянської війни в США, в 1861 році, частина Арізони в районі Тусона і південна частина Нью-Мексико оголосили про свою незалежність від США, створивши Територію Арізона в складі Конфедеративних Штатів Америки. Через рік, в 1862 році, федеральні війська повернули землі Арізони і Нью-Мексико до складу США.
14 лютого 1912 Арізона стала сорок восьмим штатом США, останнім з “континентальних” штатів.
У 1919 році в Арізоні був створений Національний парк Гранд-Каньйон, один з найстаріших національних парків США.
У 1926 році через Аризону було прокладено знамените шосе 66, відоме також як “Мати доріг” і ” Головна вулиця Америки”.
У 1948 році індіанці в Арізоні отримали право голосу. У цьому ж році в штаті відкрилося перше високотехнологічне виробництво – свою фабрику тут побудувала компанія Motorola, один з найбільших на той момент виробників радіоприладів.
Населення
За даними Бюро перепису населення США на 1 липня 2011 року населення Арізони становить 6 482 505 чоловік; в порівнянні з показником перепису 2010 року приріст склав 1,42 %[4] . Населення метрополії Фінікса зросла з 1991 по 2001 роки на 45,3%, що зробило Аризону другим штатом з найвищим приростом населення протягом 90-х років (перший був штат Невада)[5]. Сьогодні населення метрополії Фінікса перевищує 4,3 млн осіб. Близько 58% населення Арізони проживають в містах з населенням більше 100 тис. чоловік (найвищий показник серед усіх штатів країни).
За даними на 2005-2007 роки 72,1 % населення штату говорить вдома тільки англійською; 21,7 % – іспанською.
- Расовий склад населення:
- Білі-58 %
- Латиноамериканці-30 %
- Індіанці-5 %
- Афроамериканці-4 %
- Азійці-3 %
- Релігійний склад населення:
- Католики-29 %
- не сповідають ніякої релігії-17 %
- Євангельські християни-10 %
- Баптисти-8 %
- Мормони-6 %
- Методисти-5 %
- Інші-25 %
Економіка
В економіці штату Арізона традиційно відіграють важливі ролі гірничодобувна промисловість , сільське господарство і туризм. В останні десятиліття швидко розвиваються високотехнологічні галузі, в тому числі аерокосмічна промисловість, виробництво комплектуючих для комп’ютерів та інші[6].
Найбільшим роботодавцем в Арізоні є уряд штату, а серед приватних компаній – мережа роздрібних магазинів Wal-Mart.
Аризону не даремно називають “Мідним штатом”, штат дає близько 60 % усього видобутку міді в США. Попутно добуваються свинець, цинк, марганець, золото і срібло. Крім того, Арізона займає друге місце в США з видобутку молібдену.
У зв’язку з швидким зростанням чисельності населення Арізони в штаті (особливо в столиці – Фініксі) постійно існує попит на житло, завдяки чому активно ведеться будівництво.
У північних і центральних районах Арізони вирощується багато деревини, в основному хвойних порід. У штаті виробляється значна кількість пиломатеріалів.
Основні сільськогосподарські культури Арізони – бавовна (був період, коли саме Арізона була найбільшим виробником бавовни в США), сорго, цитрусові, кольорова капуста, брокколі та інші.
У штаті дуже добре розвинене тваринництво, тут вирощують велику рогату худобу, виробляють молочну продукцію.
Багато високотехнологічних виробництв зосереджені в Фініксі і Тусоні (саме в цих містах розташовані найбільші в штаті Університет штату Арізона і Університет Арізони).
У Тусоні розташовані підрозділи найбільшого в світі виробника керованих ракет Raytheon; компанії Texas Instruments, що виробляє напівпровідники і електронні пристрої; штаб-квартира виробника авіаційних приладів Universal Avionics. Через те, що в районі Тусон працює цілий ряд компаній, що спеціалізуються на виробництві оптики та оптоелектронних систем, місто інколи називають “Оптична долина” ( за аналогією з “Силіконової долиною” в Каліфорнії.
Символіка
- Девіз штату: Бог збагачує
- Квітка штату: квітка кактуса Сагуаро
- Слоган штату: Штат Великого каньйону
- Камінь штату: бірюза
19.16. Західний напрям зовнішньої політики
Вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся в дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на його руїнах самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння систем. З початку 90-х років у світі склалася нова геополітична ситуація, характерними ознаками якої політологи та історики вважають:
1) тотальну невизначеність, відхід від стандартності, прогнозованості процесів світового розвитку;
2) значне розширення кола ідей, концепцій і підходів для створення оптимальної моделі світового устрою, яка б базувалася на новій динамічній рівновазі;
3) активну інтеграцію групи високорозвинутих країн Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили;
4) появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі локальних зіткнень та зон напруженості;
5) енергійні різновекторні пошуки країнами, що виникли на руїнах СРСР, свого місця в структурі світової спільноти.
Зазначені чинники спричинили складність, багатоаспектність, суперечливість процесу трансформації світової системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, суттєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи часом її непослідовність.
В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави в перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію. Така позиція певною мірою була закономірним явищем, адже після розпаду Варшавського блоку більшість країн, які до нього входили, обрали той самий орієнтир і розраховували на швидку інтеграцію в європейські структури безпеки (НАТО, Європейський Союз, Нараду з безпеки й співробітництва в Європі тощо) з метою забезпечення військової та економічної національної безпеки. Однак на заваді інтеграційним процесам стали два чинники: по-перше, якісний розрив між Сходом і Заходом за рівнем економічного, політичного та духовного розвитку, що утворився в період «холодної війни»; по-друге, швидка інтеграція могла перенести «віруси» економічної кризи, соціальної і політичної напруженості з держав Центральної і Східної Європи в стабільний західноєвропейський регіон.
На початку 90-х років у Центральній та Східній Європі утворився загрозливий вакуум колективної безпеки. За цих умов Україна намагається вступити в союз з країнами «Вишеградської трійки» (Польща, Чехо-Словаччина й Угорщина). Однак таке приєднання здійснити не вдалося. Отже, перші самостійні кроки на міжнародній арені Україні необхідно було робити за вкрай несприятливих умов. Крім зазначених перешкод, що стояли перед країнами Центральної і Східної Європи на шляху інтеграції із Заходом, українська дипломатія мусила подолати ще й свої специфічні:
1) для повноцінного виходу на міжнародну арену Україні насамперед необхідно було вийти з «тіні Росії», яка зовсім не бажала випускати її з-під свого впливу;
2) вже перші дипломатичні контакти реально показали, що Україна, виходячи зі свого географічного розташування, політичного та економічного стану, опинилася чи не останньою в «черзі за інтеграцією із Заходом», серед держав Центральної та Східної Європи;
3) республіка дістала від колишнього СРСР небезпечний спадок — ядерну зброю, що посилювало насторожене ставлення до неї західних країн.
Розв’язання проблеми ядерного роззброєння на початку 90-х років стало для України своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності. Спочатку було підписано угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський протокол (травень 1992 р.).
У січні 1994 р. під час зустрічі в Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона завершить процес ядерного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов’язання — вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту.
Все це спричинило наприкінці 1994 р. своєрідний перелом у ставленні світового співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свідчить розгортання відповідних процесів і тенденцій на міжнародній арені, поява нових акцентів у зовнішній політиці України:
1) інтенсивна інтеграція у світові, насамперед європейські, політичні та економічні структури;
2) зміцнення зв’язків з НАТО;
3) активізація двостороннього співробітництва із західними державами;
4) налагодження регулярного конструктивного політичного діалогу із США.
У культурно-цивілізаційному аспекті європейська інтеграція — це входження до сім’ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних традицій. За оцінками експертів, саме така інтеграція є для України одним з оптимальних способів реалізації національних інтересів — побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Орієнтація на європейський геополітичний вектор у перспективі сприятиме розв’язанню проблем у різних сферах суспільного життя.
За минулі роки Україна зробила чимало для того, щоб органічно інтегруватися в європейську міжнародну спільноту. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (березень 1994 р.), стала повноцінним членом Ради Європи (РЄ), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 року Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримання міжнародного миру.
Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур став Гельсінський саміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офіційних документах було визнано «європейські прагнення України», позитивно оцінено її «проєвропейський вибір». В ухваленій Спільній стратегії щодо України, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Акцентувалося на необхідності політичного діалогу щодо запобігання конфліктам; конструктивного розв’язання проблем роззброєння; співпраці в галузі юстиції та внутрішніх справ, боротьби з незаконною імміграцією, зокрема жінок, відмиванням грошей, наркобізнесом тощо. Окресливши сфери співробітництва та взаємодії, Спільна стратегія ЄС, як і попередні документи, не визначила перспектив повноправного членства України в ЄС.
Після розширення Європейського Союзу в 2004 р. Україна стала безпосереднім сусідом ЄС. Така зміна геополітичної ситуації сприяла активізації українського євроінтеграційного вектора. Нові обставини відкривали нові перспективи та стимулювали дипломатичну активність. 21 лютого 2005 року було ухвалено міжнародний документ «План дій Україна — ЄС на 2005—2008 рр.» 1 . Він став кроком до взаєморозуміння і сприяв оптимізації євроінтеграційних дій України. Уже у січні 2007 року Рада Європейського Союзу затвердила Мандат Європейської комісії (ЄК) на проведення переговорів з Україною щодо укладення Нового базового договору, який згодом отримав робочу назву «Нова посилена угода» (НПУ). 18 лютого 2008 року почалися офіційні переговори про створення поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі (ЗВТ), яка має стати невід’ємною складовою майбутньої Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Передумовою такого розвитку подій був вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ). Цього самого року українській дипломатії вдалося досягти спрощеного оформлення віз, почати діалог щодо запровадження безвізового режиму.
Нові перспективи у процесі євроінтеграції відкрила запропонована 20 червня 2008 року на засіданні Європейської Ради Швецією та Польщею зовнішньополітична ініціатива під назвою «Східне партнерство». Країнами-партнерами у рамках цього проекту було визначено Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну. 7 травня 2009 року відбувся установчий саміт нової ініціативи ЄС «Східне партнерство», її ключовими ідеями було проголошено: оновлення договірно-правової бази відносин ЄС зі східними сусідами; створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів; формування поглиблених зон вільної торгівлі, що залежатиме від готовності економік країн-партнерів; лібералізацію візового режиму між ЄС і країнами-партнерами з можливістю започаткування в перспективі безвізового режиму; зміцнення енергетичної безпеки ЄС та його партнерів на принципах Енергетичної хартії; вирівнювання регіонального та підтримка соціально-економічного розвитку країн-партнерів; запровадження багатостороннього політичного діалогу між ЄС і країнами-партнерами в рамках саміту (раз на 2 роки), зустрічей на рівні міністрів закордонних справ (щорічно).
1 В подальшому термін чинності цього документа було продовжено ще на один рік і він завершився у 2009 р.
Ставлення української сторони до міжнародного проекту «Східне партнерство» ґрунтується на прагматичній позиції: ця ініціатива не розглядається як базовий механізм інтеграції України до ЄС, а використовується лише як один з допоміжних інструментів. Спробою для України вивести євроінтеграційний процес на новий більш практичний та діловий етап стало ухвалення 16 червня 2009 року на засіданні Ради з питань співробітництва Україна — ЄС «Порядку денного асоціації Україна — ЄС» (ПДА). Загальна мета розробки ПДА полягала в заміні «Плану дій Україна — ЄС» прагматичним інструментом взаємодії, спрямованим на закріплення нової якості співпраці ще до набуття чинності Угодою про асоціацію; поступовому досягненні політичної асоціації та більшої економічної інтеграції з ЄС.
«Порядок денний асоціації Україна — ЄС» визначав ключові пріоритети реформ, які Україна має здійснити. Зокрема, ухвалений перелік пріоритетів асоціації на 2010 р. охоплює 78 пунктів. Для практичної допомоги Україні в реалізації цих планів Європейський Союз передбачав використати певну систему інструментів: обмін інформацією, технічними експертними оцінками і рекомендаціями, найкращими практиками та ноу-хау; залучення консультативної допомоги в процесі наближення її законодавства до законодавства ЄС. Для забезпечення процесу моніторингу та щорічного перегляду документа було створено механізм Спільного комітету старших посадових осіб. 26 січня 2010 року в Києві відбулося перше засідання Спільного комітету, на якому було розглянуто питання виконання положень ПДА, затверджено ключові пріоритети діяльності.
На сучасному етапі основними формами співробітництва України та ЄС є технічна допомога, торгівля та інвестиційна діяльність. За обсягами технічної допомоги з боку ЄС Україна серед пострадянських держав посідає друге місце після Росії. Пріоритетні напрями цієї допомоги, що здійснюється в межах програми «Тасіс» такі: ядерна безпека та захист довкілля, реструктуризація державних підприємств, розвиток приватного сектору. Особливістю співпраці України з ЄС в останні роки є прискорення темпів зростання обсягів взаємної торгівлі (щорічний приріст товарообігу становив 13—18%). Це пов’язано і з лібералізацією торговельного режиму в Україні на основі принципів СОТ та європейських стандартів. На початку 2010 р. частка ЄС у загальному зовнішньому обміні товарами та послугами України з країнами світу становила 28% (СНД — 40% ). При цьому частка експорту до ЄС товарів та послуг українського походження становила майже 24%, а імпорту з ЄС — приблизно 33%. Загальний обсяг прямих інвестицій в економіку України з країн ЄС на 1 січня 2011 року становив понад 35 млрд доларів США, тобто майже 79% загального обсягу інвестицій в Україну. Серед країн ЄС за обсягами інвестицій в українську економіку лідерами є Кіпр, Німеччина та Нідерланди.
Водночас частка України у торгівлі ЄС залишається незначною і не перевищує 0,5% від загального обсягу його зовнішньоторговельних операцій. Це зумовлено передусім неефективною структурою українського експорту, недостатніми темпами реструктуризації національного виробництва.
Отже, характерними для процесу інтеграції України до європейських структур є надто обережна позиція Євросоюзу, уповільнений розвиток економічних зв’язків. Активізації інтеграційних процесів перешкоджають такі чинники:
1. Суттєві відмінності нормативно-правової бази України та ЄС. Вони не дають змоги органічно вписатися в європейські структури. Вступ до РЄ вимагає навіть на початковій стадії приєднання до 150 міжнародних конвенцій із прав людини. Це досить об’ємне завдання, багато з аспектів якого поступово впроваджуються в Україні. Зокрема, в лютому 2000 року було скасовано положення про смертну кару, ратифіковано протокол № 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1983 р. стосовно цього питання. Загалом приведення вітчизняного законодавства до європейських стандартів — процес складний і довготривалий. Лише переклад понад 80 тис. сторінок нормативно-правових актів ЄС, їх вивчення і зіставлення з чинним законодавством потребують значної кількості висококваліфікованих юристів та багаторічної копіткої праці.
2. Зношеність основних виробничих фондів української економіки. Цей фактор не дає змоги провідним вітчизняним галузям (сільське господарство, чорна металургія, легка промисловість) зайняти належне місце на європейському ринку.
3. Низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств. У разі застосування до їх продукції правил та стандартів ЄС це може призвести до значних негативних економічних та соціальних наслідків.
4. Недостатня розвинутість української економіки. На цьому етапі це ускладнює повноправну фінансову участь в діяльності ЄС.
5. Намагання провідних західних держав зберегти стабільність ЄС. Швидка інтеграція України в європейські структури могла б знизити стабільність ЄС. Керівництво Євросоюзу, розглядаючи кандидатури претендентів на членство в ЄС, піклується про те, щоб його розширення не порушило існуючого балансу сил, не послабило досягнутого рівня інтеграції.
Крім того, суттєво ускладнюють процес інтеграції України до європейських структур корпоративна закритість системи державного управління, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвинутість громадянського суспільства, утиски свободи преси, політичні проблеми, що спричинили критику Ради Європи, відсутність стабільного національного консенсусу з провідних питань внутрішнього розвитку і зовнішньої політики.
Наближення ЄС до українських кордонів, що відбулося після вступу до неї десяти нових держав (Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Чехії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Мальти і південної частини Кіпру), об’єктивно посилює вплив європейської спільноти на Україну. Стратегічно цей процес сприяє запровадженню в Україні європейських стандартів, розширює сферу її співробітництва з ЄС. Однак він несе з собою і нові виклики та проблеми: часткову втрату традиційних ринків збуту, передусім металургійної та хімічної продукції, внаслідок поширення на держави, що ввійшли до ЄС, його антидемпінгових заходів; можливу втрату ринків сільськогосподарської продукції в результаті запровадження новими державами-учасницями європейських стандартів і технічних, санітарних норм (загальний негативний ефект для України, за підрахунками фахівців, оцінюється в 300—400 млн дол. США); усунення окремих українських підприємств із ринку транспортних послуг ЄС; скорочення обсягів пасажирських перевезень та ускладнення організації регулярного транспортного сполучення між Україною та новими державами-членами ЄС; зменшення обсягів експортних і транзитних вантажів; ускладнення умов прикордонної торгівлі та процедур регулювання трудової міграції тощо. Усе це зобов’язує Україну максимально ефективно використати всі позитивні наслідки цього процесу, а також знайти адекватне розв’язання нових проблем.
Процес Євроінтеграції України зумовлює необхідність підвищення конкурентоспроможності національної економіки, досягнення європейських соціально-економічних параметрів розвитку, здійснення системних трансформацій на основі таких стратегій:
— стратегія випереджального розвитку, що має на меті забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні на рівні не нижче 6—7% (у 1,5—2 рази вищі, ніж загалом у країнах ЄС), істотне подолання завдяки цьому розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами-учасницями ЄС;
— інноваційна модель структурної перебудови і зростання, реалізація якої повинна забезпечити суттєве підвищення конкурентоспроможності української економіки, утвердження України як високотехнологічної держави;
— політика скорочення розриву в рівні та якості життєвих стандартів з країнами ЄС, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократії суспільства; значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності.
Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. Внаслідок цього в Травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 року у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав — членів альянсу — було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, структуру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консультацій, базові засади гарантування безпеки в Європі. Важливою в цьому документі є теза про те, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів».
Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн-учасниць НАТО надали допомогу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса. Протягом 1994—1999 рр. Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство заради миру» (підписала її першою з країн СНД 8 лютого 1994 року), у тому числі й спільних військових навчаннях. Наприклад, у 1999 р. на Яворівському військовому полігоні відбулися комплексні багатонаціональні командно-штабні комп’ютерні навчання «Щит миру-99», у якому брали участь військовослужбовці з Азербайджану, Бельгії, Болгарії, Великобританії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, США, Туреччини та Угорщини.
Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно 9 тис. українських військовослужбовців під загальним керівництвом Північноатлантичного союзу. На 1 січня 2000 року з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних документів із 40 країнами.
Формула поєднання зусиль у зміцненні загальноєвропейської та євроатлантичної безпеки як основа співробітництва України і НАТО проіснувала до Празького (2002 р.) саміту Північноатлантичного союзу, який відбувся в умовах трансформації системи міжнародних відносин, пов’язаної з різким зростанням таких глобальних загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення, дестабілізуючий вплив авторитарних режимів на Близькому і Середньому Сході. Результатами Празького саміту стали: а) постановка перед НАТО завдань глобального характеру, які виходять за межі євроатлантичної зони його відповідальності; б) початок «другої хвилі» його розширення, яка завершилася приєднанням до альянсу Болгарії, Румунії, Словенії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії; в) розширення формату відносин Росія — НАТО.
За цих обставин Україна повинна була визначити свою позицію стосовно форм взаємодії та співробітництва з Північноатлантичним союзом. 23 травня 2002 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла політичне рішення щодо набуття Україною у перспективі повноправного членства в НАТО, що стало переломним моментом в її відносинах з Північноатлантичним союзом, закономірним кроком на тлі його трансформації з військово-політичної організації у політично-військову.
Якісно новий етап у відносинах України з євроатлантичною організацією безпеки розпочався з прийняття Плану дій Україна — НАТО, спрямованого на створення передумов для її інтеграції в Північноатлантичний союз. Початок реалізації плану був досить інтенсивним. Лише у 2003 р. з 256 запланованих заходів було виконано 230. Найвагомішим внеском України в його реалізацію експерти вважають: створення цивільних структур управління у Міністерстві оборони, участь у миротворчих і гуманітарних операціях під егідою НАТО, участь українського військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку.
Нового імпульсу набули відносини Україна — НАТО після президентських виборів 2004 р. Вже у квітні 2005 року у межах неформального саміту Північноатлантичного блоку у Вільнюсі відбулося засідання комісії Україна — НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Українській стороні було запропоновано новий формат відносин — Інтенсифікований діалог (ІД). Він є першим етапом на шляху до членства, який подолали учасники «другої хвилі» розширення альянсу, а також першим офіційним форматом відносин із альянсом, у назві якого значиться не «особливе партнерство», а «членство». Учасники зустрічі ухвалили документ «Поглиблення співробітництва Україна — НАТО: короткотермінові заходи».
21 серпня 2009 року у штаб-квартирі НАТО (м. Брюссель) було підписано Декларацію про доповнення Мадридської хартії 1997 р. Це стало новим практичним кроком реалізації рішень, прийнятих Північноатлантичною Радою НАТО і підтриманих на засіданні Комісії Україна — НАТО міністрами закордонних справ у грудні 2008 року. Втім, це зовсім не означало, що у відносинах української сторони з представниками альянсу було розв’язано всі проблеми. Вже через кілька днів після підписання документа, реагуючи на позицію російської сторони, яка висловила стурбованість щодо окремих пунктів підписаної Декларації, офіційний представник Північноатлантичного блоку Джеймс Аппатурай у своєму коментарі зазначив, що хоча вона і передбачає можливість скликання Україною засідання Комісії Україна — НАТО, однак Північноатлантичний блок не має наміру надавати Україні військову допомогу в забезпеченні за потреби захисту її територіальної цілісності.
Після президентських виборів 2010 р. у відносинах Україна — НАТО відбулися кардинальні зміни. Вже 2 квітня цього самого року Президент України В. Янукович підписав два укази, відповідно до яких були ліквідовані міжвідомча комісія з питань підготовки країни до вступу НАТО та національний центр із питань євроатлантичної інтеграції. Ці кроки стали своєрідним сигналом для світової міжнародної спільноти про те, що питання вступу України до НАТО на цьому етапі не стоїть на порядку денному. Водночас нове керівництво держави зберігатиме існуючий рівень співпраці з Північноатлантичним альянсом.
Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двосторонніх відносин з європейськими державами. Чільне місце у сфері двостороннього партнерства посідає Німеччина, яка однією з перших серед країн «Великої сімки» визнала Українську державу (26 грудня 1991 року). У 1993 р. під час візиту в Україну федерального канцлера Німеччини Г. Коля підписано Спільну декларацію про основи відносин між Україною і ФРН, а також угоди про широкомасштабну економічну співпрацю, взаємний захист інвестицій.
Після президентських виборів 1994 р. в Україні почався новий етап українсько-німецьких відносин, які стали динамічнішими та дієвішими. Вже у липні 1995 року з візитом до ФРН прибув Президент України Л. Кучма. Бажаючи вивести українсько-німецькі відносини на вищий рівень розвитку, федеральний канцлер Г. Коль запропонував утворити нову форму німецько-українських міжурядових контактів — регулярний обмін міжвідомчими делегаціями, які визначатимуть шляхи та пріоритетні напрями розвитку двосторонньої співпраці, насамперед в економічній сфері.
Логічним продовженням налагодження справжніх партнерських відносин став візит в Україну у вересні 1996 року федерального канцлера Г. Коля. Обмінюючись думками, сторони дійшли висновку, що Україна має реальну європейську інтеграційну перспективу, і зобов’язалися активізувати практику обміну урядовими делегаціями.
Для поглиблення двосторонніх відносин та координації дій українською та німецькою сторонами у травні 1998 року було започатковано проведення щорічних політичних консультацій на вищому рівні. Такий механізм співробітництва з країнами Центральної та Східної Європи Німеччина має лише з Україною, Росією та Польщею. Протягом 1999—2003 рр. відбулися чотири раунди українсько-німецьких урядових консультацій, у яких взяли участь Президент Л. Кучма та федеральний канцлер Г. Коль. Про позитивні зрушення у двосторонніх відносинах у цей час переконливо свідчило відкриття в Києві представництв чотирьох впливових німецьких банків, «Бюро делегата німецької економіки і представництва», «Бюро товариства зовнішньоторговельної інформації», зростання кількості спільних підприємств. Своєрідним лейтмотивом розвитку двосторонніх відносин у ці роки стала фраза Г. Коля: «Україні потрібна Європа, а Європі потрібна Україна».
Проголошення після «помаранчевої» революції чіткого курсу України на євроінтеграцію зумовило пожвавлення українсько-німецьких відносин. Уже у березні 2005 року в німецькому бундестазі відбулися слухання в рамках днів України в парламенті Німеччини, а у лютому 2006 року — офіційний візит до ФРН Президента В. Ющенка. Про зацікавленість України у співпраці з Німеччиною як в економічній сфері, так і у процесі євроінтеграції свідчить і той факт, що лише протягом 2007 р. український Президент тричі побував на німецькій землі з робочими візитами.
Політичний діалог між Україною та ФРН отримав новий динамічний поштовх після офіційного візиту до Німеччини 30 серпня 2010 року Президента України В. Януковича. У процесі переговорів досягнуто домовленості щодо співробітництва у сфері економіки, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, перепідготовки управлінських кадрів, співпраці між українськими та німецькими вузами. Станом на вересень 2010 року товарообіг між Україною та ФРН збільшився на 20%. Експорт товарів з України до ФРН зріс на 32%, імпорт німецьких товарів — на 17%.
Договірно-правова база відносин між Україною і ФРН — це 70 документів міжнародно-правового характеру, 43 з яких укладені на міждержавному та міжурядовому рівнях.
У динаміці перебувають і відносини України та Великої Британії, фундамент яких було закладено у 1993 р. підписанням Міждержавного договору про принципи відносин і співробітництва. Цей документ передбачав співпрацю між двома країнами у різних сферах економічної діяльності, розвиток контактів між збройними силами та міністерствами оборони, сприяння інтеграції України до ЄС, міжнародних фінансово-економічних та військових організацій.
Поглибленню і розвитку відносин сприяв офіційний візит до Великої Британії Президента України Л. Кучми, що відбувся 12—13 грудня 1995 року. Підписані дипломатичні документи стимулювали торговельно-економічне співробітництво, регламентували міжнародні автотранспортні перевезення, відкривали нові перспективи для зміцнення співпраці між правоохоронними органами обох країн у боротьбі з наркотиками, відмиванням грошей, іншими тяжкими злочинами. За період 1996—1999 рр. у рамках надання технічної допомоги Україні британський фонд ноу-хау профінансував 150 проектів на загальну суму понад 30 млн фунтів стерлінгів у галузях енергетики, сільського господарства, переробної промисловості, державного управління, охорони довкілля, соціального захисту населення тощо.
Помітною подією у сфері двосторонніх відносин стали переговори, які відбулися 1 лютого 1999 року між міністром закордонних справ України Б. Тарасюком і державним секретарем закордонних справ та у справах Співдружності Великої Британії Р. Куком. Досягнуті домовленості стимулювали поглиблення економічно-інвестиційного партнерства, зокрема в енергетичному секторі.
Розширенню українсько-британського міжпарламентського співробітництва сприяв візит до Великої Британії Голови Верховної Ради В. Литвина, що відбувся 29—30 квітня 2003 року. Про зацікавленість у міждержавній співпраці в економічній сфері свідчать проведені у березні 2007 року в Лондоні Український інвестиційний саміт і вперше Український енергетичний саміт.
У 2008 р., після офіційного візиту до Лондона 14—15 травня Президента України В. Ющенка, динаміка двосторонніх відносин набула стратегічного характеру. У підписаній Спільній заяві Президента та Прем’єр-міністра Великої Британії Г. Брауна сторони задекларували свої наміри та плани щодо розширення та поглиблення двостороннього співробітництва. Зокрема, Україна підтвердила свою налаштованість на продовження реформ у ключових сферах з метою досягнення політичних та економічних критеріїв ЄС. Велика Британія проголосила Україну своїм стратегічним партнером, засвідчила бажання сприяти поглибленню інтеграції України в європейські, євроатлантичні та світові інституції, зобов’язалася надавати допомогу та технічну підтримку Україні у просуванні необхідних реформ. Крім того, сторони зобовязалися: розвивати відносини у контексті просування України до майбутнього членства в ЄС та НАТО; розширити співпрацю у питаннях боротьби з незаконною міграцією та торгівлею людьми; розпочати переговори щодо укладення двосторонньої угоди про спрощення візового режиму; зміцнювати українсько-британське партнерство у питаннях ядерної та радіологічної безпеки; посилити увагу до програм культурного, освітнього та професійного обміну.
Про поліпшення українсько-британських відносин свідчать і економічні показники. Так, за 9 місяців 2010 р. обсяг двосторонньої торгівлі зріс на 33% порівняно з аналогічним періодом 2009 р., хоча для України ще зберігалося негативне сальдо. За обсягом вкладених інвестицій в українську економіку Велика Британія посідала 6 місце (5,4% від загального обсягу інвестицій).
Наприкінці XX — на початку XXI ст. помітно активізувалися контакти та співробітництво України з Італією, Францією, Австрією, Канадою.
Європейська інтеграція України передбачає налагодження добрих відносин із сусідніми європейськими державами. Активно розвиваються контакти з Польщею, яка першою визнала Україну незалежною державою (2 грудня 1991 року). У травні наступного року було укладено українсько-польський Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Пріоритетними напрямами в економічній сфері договір визначав співробітництво в сільському господарстві та переробці сільськогосподарської продукції, фармацевтичній промисловості, енергетиці та охороні природи. У 1993 р. українсько-польським відносинам додало нового імпульсу утворення Консультаційного комітету президентів України і Польщі, покликаного врегулювати проблеми не тільки двостороннього співробітництва, а й міжнародних питань, насамперед у Центрально-Східноєвропейському регіоні. Плідно розвивалися міжпарламентські контакти, які стимулювала діяльність польсько-української (у Польщі) та українсько-польської (в Україні) парламентських груп. Польща намагалася сприяти реалізації прагнень України інтегруватися в європейські структури, підтримала вступ України до Ради Європи, її прагнення стати повноправним членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).
Важливе значення для розвитку двосторонніх відносин мало підписання 25 червня 1996 року Спільної декларації Президента України і Президента Республіки Польща, де чітко сформульовано ідею про стратегічне партнерство між Україною і Польщею. З того часу двосторонні відносини почали набувати динаміки. Уже в січні 1997 року Президент України Л. Кучма і Президент Польщі А. Кваснєвський підписали Меморандум щодо лібералізації двосторонньої торгівлі. У травні під час візиту польського Президента до України було підписано спільну заяву «До порозуміння і єднання», покликану підбити підсумок історії непростих відносин двох народів, що закликала молоде покоління жити у мирі та злагоді.
Отже, у другій половині 90-х років XX ст. українсько-польські відносини активізувалися і вийшли на рівень стратегічного партнерства. В основі цих зрушень — переконання правлячих еліт України і Польщі в тому, що забезпечення національних інтересів обох країн, збереження необхідного рівня регіональної і загальноєвропейської безпеки є можливими лише за добре налагоджених відносин між двома державами та здійснення спільного зовнішньополітичного курсу на стратегічне партнерство.
Із набуттям Польщею у 1999 р. членства в НАТО, та у 2004 р. — в ЄЄ характер українсько-польських відносин певною мірою трансформувався: з одного боку, вступ Польщі до євроструктур змушує її виконувати нові зобов’язання та підпорядковуватися новим правилам, що може суперечити польсько-українським угодам (наприклад, безвізовий в’їзд до Польщі); з іншого — Республіка Польща може стати не лише виразником інтересів України в європейських структурах, а й активним українським лобістом у процесі євроінтеграції.
Нові перспективи двосторонньої співпраці було відкрито у квітні 2007 року. Спочатку у м. Кардіффі (Уельс) 18 квітня тандем Україна — Польща отримав право прийняти чемпіонат Європи з футболу 2012 р., а вже 27 квітня 2007 року Президентами Польщі та України було ухвалено Дорожню карту українсько-польського співробітництва, яка визначала пріоритети двосторонньої співпраці у галузях інституційного співробітництва; європейської та євроатлантичної інтеграції; економіки; енергетичної безпеки; прикордонного співробітництва; в гуманітарній сфері; розв’язанні проблем історичного минулого. Крім того, президенти двох країн виступили з заявою «Спільні виклики — нові виміри стратегічного партнерства», у якій польська сторона підтвердила наміри підтримати Україну в процесі європейської та євроатлантичної інтеграції. Документ передбачав також перетворення спільного кордону на «лінію співпраці польського та українського народів».
Активізації двостороннього діалогу на вищому міжурядовому рівні сприяв офіційний візит до Польщі Президента України В. Януковича, що відбувся 3—4 лютого 2011 року. Переговори стосувалися широкого спектра питань двосторонніх відносин, у т. ч. питання розвитку стратегічного партнерства між двома країнами. Під час зустрічі В. Януковича з Президентом Польщі Б. Коморовським було ухвалено та підписано Дорожню карту українсько-польської співпраці на 2011—2012 рр. Цей документ декларував низку взаємних зобов’язань: підтримку України Польщею у процесі європейської інтеграції, співпрацю у сфері енергетики, посилення гуманітарної складової у двосторонніх відносинах, активізацію підготовки до Євро — 2012, розширення практики молодіжних обмінів тощо.
Польща є найбільшим торговельним партнером України серед країн Центральної та Східної Європи. За результатами 2009 р. вона посідала восьме місце серед країн світу з експорту та четверте — з імпорту. За дев’ять місяців 2010 р. обсяги торгівлі з Польщею зросли на 35%.
За роки незалежності Україна налагодила відносини та контакти і з іншими сусідніми європейськими державами, зокрема зі Словаччиною. У рамках українсько-словацьких відносин було укладено низку державних угод, які відкривають перспективи для співпраці, взаємних капіталовкладень, створення спільних підприємств, ефективної транзитної торгівлі. У результаті на території України наприкінці 2010 р. діяло 246 підприємств із словацьким капіталом, 137 із них — спільні українсько-словацькі підприємства.
Плідно розвиваються українсько-угорські відносини. Угорщина першою уклала з Україною Договір про основи добросусідства та співробітництва (6 грудня 1991 року). Сторони визнали кордони обох держав непорушними, передбачили надання взаємодопомоги, зобов’язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних та релігійних прав і свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів.
Характерною особливістю новітньої доби української двосторонньої дипломатії є те, що розпочиналась вона саме з Угорщини. 24 березня 1992 року було урочисто відкрите Посольство України в Угорщині, яке стало першим дипломатичним представництвом України за кордоном. Нині договірно-правова база між Україною та Угорщиною налічує майже 80 договірно-правових актів, які регулюють двостороннє співробітництво практично в усіх сферах.
Ключовими завданнями українсько-угорських двосторонніх відносин є стимулювання на всіх рівнях високої динаміки діалогу України та Угорщини; забезпечення послідовної і дієвої підтримки Угорщиною євроінтеграційних прагнень України; активний розвиток міжрегіонального і транскордонного співробітництва, зокрема в рамках Карпатського єврорегіону; послідовне збільшення товарообігу між Україною і Угорщиною; активізація співробітництва у сфері забезпечення прав національних меншин — української в Угорщині та угорської в Україні тощо. У 2010 р. товарообіг між Україною та Угорською Республікою зріс на 48,4%.
Неоднозначно розвивались протягом певного часу українсько-румунські відносини. Визнавши суверенітет України, румунська сторона одночасно висунула територіальні претензії щодо Північної Буковини і Бессарабії. Сторонам вдалося знайти компромісне рішення, і 2 червня 1997 року було укладено Договір про відносини добросусідства і співробітництва, який розв’язав більшість проблем. Крім базового договору, було укладено також додаткову Угоду про делімітацію (позначення на карті) континентального шельфу та виняткових економічних зон. Ці дипломатичні рішення надали серйозного поштовху двостороннім відносинам, але проблеми залишилися. Найчастіше каменем спотикання у переговорах ставала проблема делімітації кордону. Особливо гострими були питання щодо острова Зміїного та економічного використання прилеглої до нього зони.
Намагаючись дійти компромісу у двосторонніх відносинах, Президент України Л. Кучма і Президент Румунії І. Ілієску підписали у Чернівцях 17 червня 2003 року. Договір про режим українсько-румунського державного кордону, співпрацю і взаємну допомогу в прикордонних питаннях на десять років. Суть досягнутих домовленостей полягає в тому, що вони підтвердили лінію державного кордону, зафіксованого радянсько-румунським договором 1961 р. Сторонами також було визнано, що всі положення, які стосуються лінії українсько-румунського кордону, не підлягають денонсації.
Підписані українсько-румунські угоди, а також вступ Румунії до ЄС суттєво сприяли розвиткові міждержавних торговельно-економічних відносин. Зокрема, протягом 2005—2008 рр. річний двосторонній товарообіг зріс майже у 3,3 раза, при цьому український експорт збільшився у 1,8, імпорт румунських товарів та послуг — у 7,3 раза. Світова фінансово-економічна криза дещо уповільнила ці процеси, але не зупинила. На початку 2010 р. загальний обсяг товарообігу між Україною та Румунією порівняно з 2009 р. збільшився на 20,7%.
На межі XX—XXI ст. динамічно, складно, інколи драматично розвивалася ситуація ще на одному магістральному напрямі української зовнішньої політики — американському. Після проголошення незалежності України протягом кількох років США дотримувались політики прямого блокування американсько-українських економічних та політичних контактів. Основними причинами такої позиції американської дипломатії були визнання Сполученими Штатами Росії єдиною правонаступницею СРСР, а також побоювання щодо подальшої долі ядерної зброї, одним із самостійних носіїв якої після дезінтеграції Радянського Союзу була Україна.
Спробою вийти на рівень партнерських українсько-американських відносин та здійснити дипломатичний прорив в українсько-американських стосунках став перший офіційний робочий візит до США Президента України Л. Кравчука, що відбувся 5—11 травня 1992 року. Результат активізації української дипломатії — підписання політичної декларації та меморандуму про взаєморозуміння між урядами України та США, у яких було зафіксовано тезу про «демократичне партнерство» двох країн. Однак на цьому етапі згадані документи мали декларативний характер і суттєво не вплинули на тодішні українсько-американські відносини. Основною проблемою, що породжувала конфліктну ситуацію між державами, було питання умов набуття Україною без’ядерного статусу.
Із приходом до влади у січні 1993 року Президента Б. Клінтона українсько-американські відносини зазнали значних позитивних змін. Спочатку Державний департамент США виступив із заявою про необхідність і невідкладність «спільного подолання кризи довіри», а наприкінці року американський Конгрес прийняв рішення щодо надання Україні фінансової допомоги в розмірі 350 млн доларів. Українсько-американське «потепління» сприяло підписанню 14 січня 1994 року в Москві Президентами України, США та Росії Тристоронньої заяви, яка містила пункт стосовно того, що американська та російська сторони готові надати Україні гарантії безпеки. Досягнення цих домовленостей було справжнім проривом у непростих і суперечливих відносинах у трикутнику Україна — США — Росія після дезінтеграції СРСР.
Етапним політичним документом новітньої доби у двосторонніх відносинах стала «Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва», підписана у Білому домі 22 листопада 1994 року Президентами Л. Кучмою та Б. Клінтоном. Рішучі кроки України на шляху ядерного роззброєння, здійснені протягом 1994—1996 рр., сприяли переоціненню Білим домом як бачення місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин. З часом ці відносини розвинулися до рівня партнерських. 19 вересня 1996 року вперше в офіційному українсько-американському комюніке, присвяченому створенню Міждержавної комісії зі співробітництва між Україною та США, було вжито формулу «стратегічне партнерство», яка передбачала тісну взаємодію країн у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі тощо.
Після того як в Україні розгорівся касетний скандал (2000), в українсько-американських відносинах протягом кількох років спостерігалися напруга та синдром недовіри, і лише після «помаранчевої» революції, починаючи з 2005 р., намітилося «потепління». Показовим став 2008 р. 31 березня — 1 квітня цього року відбувся державний візит Президента США Дж. Буша в Україну. Між двома країнами було підписано «Дорожню карту» пріоритетів співробітництва. У процесі переговорів українська сторона отримала підтвердження підтримки з боку США своїх європейських та євроатлантичних прагнень. Наприкінці 2008 р. відбувся офіційний візит Віце-президента США Р. Чейні в Україну, а невдовзі — два робочі візити до США Президента України В. Ющенка.
Після президентських виборів в Україні 21—24 вересня 2010 року США з робочим візитом відвідав Президент України В. Янукович. Мета візиту — участь у пленарному засіданні високого рівня з питань Цілей Розвитку Тисячоліття та інших заходах, що відбувалися у рамках 65 сесії Генеральної асамблеї ООН. Нині договірно-правова база українсько-американських відносин ґрунтується на 113 чинних договорах та угодах. За 7 місяців 2010 р. загальний обсяг взаємної торгівлі товарами між Україною та США збільшився, порівняно з аналогічним періодом 2009 р., на 62,5%, а за обсягом прямих інвестицій, залучених в економіку України, США посідають 10 місце серед країн світу.
Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріоритетних для України. Українська дипломатія намагалася шляхом розширення політичного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі створити ґрунт для швидкої інтеграції держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєвропейських держав, нестабільність української економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР, тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та розв’язання проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні суттєво інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, значно просунутись у розв’язанні прикордонних проблем і налагодженні транскордонної співпраці, активізувати двосторонні відносини із західними державами. Ці процеси створили підґрунтя для поступового набуття Україною статусу активного суб’єкта міжнародних відносин.