Протистояння під кримським парламентом 26 лютого 2014: десять років по тому

Коли цей довгий день раптово закінчився, головну площу автономної республіки поглинула тиша. Було чути лише вкрадливий шепіт прапорів у свинцевому небі, котрі вели бесіду з нетипово холодним, як для Криму, вітром. Ніхто ще не усвідомив, що власне сталося. Як і декількома днями раніше, на київському Майдані, люди зустріли перемогу з підозрою, недовірою, навіть острахом. Проте за мить натовп наче отямився, і живе море у блакитному, синьому та золотому кольорах вибухнуло емоціями.

Десять тисяч голосів з потрійною силою скандували “Слава Україні” впереміш з “Аллаху Акбар”, поки наші опоненти поспіхом евакуювались з-під будівлі Верховної Ради АРК, лишаючи на згадку про себе порожні пляшки, російські триколори та інший непотріб. Менш ніж за дванадцять годин, о четвертій ранку, я прокинувся від дзвінка подруги. Незвично тихим голосом вона повідомила, шо озброєні спецпризначенці без розпізнавальних знаків захопили центральні органи влади півострова. Світ, яким ми його знали, припинив існування.

Саме тоді, в ніч з 26 на 27 лютого 2014 року, Владімір Путін відкрив скриньку Пандори. Старт російської окупації Криму – першої насильницької анексії в Європі з часів Гітлера – запустив причинно-наслідковий ланцюг подій, які за десять років перетворили таку передбачувану і, як тепер зрозуміло, затишну реальність другої половини XX – початку ХХІ століть, на кривавий хаос 2020-х, вагітний новою світовою війною. Між двома точками історичної біфуркації, 27.02.2014 і 24.02.2022, простяглася пряма червона лінія (от вже справді, недарма цей місяць назвали лютим). Однак історія – не математика і не фізика. Нею керують не стільки об’єктивні закони світобудови, скільки рішення конкретних людей у конкретних обставинах. Видється, що одне з таких рішень було остаточно ухвалене у Кремлі ввечері 26 лютого 2014 – відразу ж після того, як стало зрозуміло, що умовно мирним шляхом проковтнути українській півострів не вийде. Ми не дозволили.

Найбільший мітинг в сучасній історії Криму, а точніше – цілих два мітинги, що зійшлися в той день під стінами місцевого парламенту, став реакцією на спробу частини депутатів поставити питання про незалежність республіки, із очевидною метою її подальшого входження до складу Російської Федерації. Від самого ранку центр Сімферополя набув ознак лінії фронту. Десант у складі кубанських “казаків”, “добровольців” Гіркіна-Малофєєва та проросійських активістів із Севастополя прибув до кримської столиці ще напередодні.

Організовані колони кримських татар під національними та українськими прапорами звідусіль рухалися до так званого “Октагону” – монументальної будівлі Верховної ради автономії. Голосування, ініційоване спікером Владіміром Константіновим, мало відбутися по обіді, проте вже о дев’ятій на площі перед Верховною Радою не було, де впасти яблуку.

Я зустрів цей день на роботі. Як завжди по середах, у нас з третьокурсниками коледжу Таврійського університету в Сімферополі була перша пара – семінар з політології. Минулого тижня якраз обговорювали сценарії майбутнього автономії після перемоги Майдану. Завданням, що я тоді поставив, попередньо розділивши курс на групи, було аргументувати та захистити у риторичному змаганні одне з наступних тверджень: статус Криму в результаті революційних подій не зміниться; Крим здобуде ширшу автономію; Крим стане частиною Росії. Ніхто зі студентів не зголосився виступати за третій варіант, тож дискусія крутилася виключно навколо перших двох. Дивуватися тут нема чому.

Попри певні упередження, що існують в українському суспільстві про Крим і кримчан, ідея “воз’єднання” півострову з Росією ніколи не користувалася там підтримкою більшості населення. Ми не маємо грунтовної соціології на цю тему в переддень анексії, але маємо натомість результати останніх чесних виборів в автономії, що відбулися восени 2010-го. Тоді абсолютну більшість депутатів до Верховної Ради АРК завела Партія регіонів (80 осіб), а друге місце із рівними результатами розділили між собою комуністи, представники патріотичного Народного Руху України, а також партії “Союз” Льва Мірімського, яка будувала власну ідентичність навколо ідей федералізму, регіоналізму та мовної рівності (по 5 портфелів). Єдина політична сила, яка відносно відверто говорила про бажання повернути рано чи пізно півострів до “рідної гавані”, “Русское единство” на чолі з нинішним окупаційним “прем’єром” Криму Сєргєєм Аксьоновом, здобула на тих перегонах тільки 3 мандати зі 100 можливих. Проросійські сепаратисти залишилися у звичному для них статусі галасливої, але карликової партії.

Утім головне свідчення політичної волі Криму чекало попереду. Не встиг я відкрити журнал, аби перевірити присутність студентів, як до аудиторії увірвався наш вусатий завуч, захеканий та червоний від хвилювання. Він оголосив, що на сьогодні пари скасовуються через політичну нестабільність у центрі міста, і всіх учнів і викладачів наполегливо просять розійтися по домівках. Рівно за пів години я зіскочив з маршрутки на площі Лєніна, звідки до Октагону лився людський потік, без кінця та початку, що тисячма голосів твердив одне й те саме: Крим – це Україна. Вже перед самим парламентом, на розі вулиць Сєрова та Карла Маркса, де тепер стоїть пам’ятник “зеленому чоловічкові”, я зустрів декількох своїх студентів із групи, яку тільки-но розпустив. Білявий відмінник, що робив доповідь на минулому семінарі, широко посміхнувся і показав три пальці – жест “тризуб”, успішно апропрійований свого часу однією відомою політичною партією. Я відповів взаємністю.

Попередньо ми з товаришами– групою радикальної проукраїнської молоді, яка, цілком у дусі Революції Гідності, об’єднувала людей геть різних поглядів: від націоналістів до анархістів – домовилися по телефону зустрітися біля червоно-чорного прапора. Знайти його було неважко: серед безлічі державних і кримськотатарських стягів майорів лише один бандерівський. Коли ж мені нарешті вийшло проштовхатися туди, виявилося, що його тримає на одному флагштоці з національним прапором кримських татар – блакитним із золотим гербом “тамга” у лівому верхньому куті – маленький дідусь-киримли в традиційному головному уборі. Шкода, що очі не вміють робити знімки, а смартфони в кишенях випускників провінційних істфаків тоді ще не надто водилися. Я досі вважаю цей образ найсильнішим символом єднання двох народів в межах української політичної нації, що доводилося бачити.

Тим часом повітря над площею густішало. На правому фланзі, з боку дороги до залізничного вокзалу, гуртувалися прибічники “русского мира”. Попри очевидну чисельну перевагу проукраїнських сил – по тодішніх враженнях приблизно один до трьох, – вони демонстрували неабияку рішучість. За мить полетіло каміння. Міліцейські кордони, що мали розділяти дві стихії, раз по раз проривалися то тут, то там, і в утворених пробоїнах спалахували короткочасні, а втім кровопролитні бійки. Як стане відомо пізніше, у тисняві на передовій загинули двоє людей і ще близько 30 отримали поранення.

Незважаючи на вогкий вітер, шо пробирав до кісток, я готовий стверджувати: ніхто з тисяч людей, які зібралися тоді під Октагоном, не думав про холод. Єдиним питанням, що мало значення у ці кілька годин, було просте фронтове “хто кого”? Чия сторона врешті-решт вийде переможницею і який гімн пролунає над центром Сімферополя?

Відповідь почала набувати обрисів о другій половині дня. Крок за кроком, із тимчасовими відступами та відчайдушними проривами, лінія зіткнення зсувалася праворуч, аж доки проросійські сили не були відтиснені від головного входу до будівлі. Ймовірно вони спробували би контратакувати, але в цей момент із парламенту в оточенні журналістів вийшли двоє депутатів. Їх нелегко було розгледіти, не кажучи вже про те, щоб почути, проте люди, які знаходилися ближче, передавали вглиб своїх легіонів кожне сказане слово. Лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров і вже згаданий вище майбутній колаборант Сєргєй Аксьонов принесли важливу звістку: голосування скасовується, автономія зберігає свій поточний конституційний статус.

Німецький філософ і теоретик культури Вальтер Беньямін свого часу заочно полемізував із Карлом Марксом, який порівнював революцію з локомотивом, що рухає історичний процес вперед. Ні, заперечував Беньямін, радше можна сказати, що революція – це стоп-кран історії, вчасно смикнувши за котрий можна вберегти суспільство від колапсу. Я добре пам’ятаю свій емоційний стан в той момент, який поділяли геть усі учасники подій, з ким ми пізніше згадували 26 лютого. Либонь, найкраще його можна описати як відчуття закритої за крок до фатального дедлайну справи. Майдан в Україні переміг, і наш півострів тепер вже точно лишиться її частиною. Диктатора повалено, Україна – це Європа, попереду лише весна, безвіз і стрімке економічне зростання, а отже, нарешті можна розслабитися та отримувати задоволення. Господи, я ніколи так не помилявся.

Ви знаєте, що було далі, тож залишимо переказ хронології окупації та війни підручникам з історії. Значно важливіше сьогодні спробувати провести роботу над помилками: десять років – достатній термін, аби поставити питання руба. Чи існувала можливість зупинити окупацію на ранній стадії? Наприклад, відразу після появи в Сімферополі перших “зелених чоловічків”? Або хоча б до так званого “референдуму” про входження півострову до складу Росії 16 березня 2014 р.?

Завдяки радіоперехопленням, наявним у Генштабі ЗСУ, нині нам достеменно відомо, що перші російські військові з окупаційного контингенту на півострові мали чітку вказівку: у випадку збройного спротиву та втрат – відступати [У России не было четкого плана оккупации? Как потеряли Крым (krymr.com)]. Інше, не менш авторитетне, джерело знань – досвід усього XX століття. Чи не найважливіший висновок із нього формулюється дуже просто: диктатори зупиняються лише там, де добряче отримують по нахабних пиках. Зустрічне застосування сили – єдина мова, яку розуміють фашистські режими. Ми, як громадські активісти, зробили все правильно. Але коли Росія застосувала війська, у кримську історію мусила втрутитися українська держава. Лише вона була здатна вчасно видалити тоді ще маленьку пухлину хірургічним шляхом, аби принаймні спробувати запобігти розгортанню катастрофічного сценарію, що закономірно призвів до Великої війни.

Я не знаю, яким був би світ, якби Україна розпочала збройну операцію проти російських загарбників у Криму в лютому-березні 2014. Проте я точно знаю, як виглядає світ, де цього не сталося, і він мені не надто подобається.

Максим Осадчук, кримчанин, історик, військовослужбовець.

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Кокаїн, чаклунка і перший секс. Сенсаційні подробиці з мемуарів принца Гаррі “Запасний”

Мемуари принца Гаррі “Запасний” (Spare), які ще не вийшли у світ, містять сенсаційні заяви та звинувачення на адресу членів королівської родини – від вживання кокаїну і марихуани самим Гаррі, ще в шкільному віці і прямо у шкільних стінах, до рукоприкладства принца Вільяма, пише газета Guardian, у розпорядження якої потрапила копія книжки.

Як зазначає редакція Guardian, автобіографія принца, складена професійним мемуаристом Дж. Р. Мерингером, написана в особистому ключі, і зачіпає всіх найближчих родичів Гаррі, тобто всіх членів королівської родини.

Поки незрозуміло, чи містяться там які-небудь сенсаційні одкровення з приводу покійної королеви Єлизавети II і її чоловіка, герцога Единбурзького Філіпа. У тих фрагментах книги, які переказує Guardian, про бабусю та дідуся принц не згадує.

У Кенсінгтонському та Букінгемському палацах (резиденціях принца Вільяма та короля Чарльза III відповідно) коментувати скандальні витоки відмовилися.

Англійською мовою мемуари мають вийти 10 січня. Іспаномовну версію “Запасного” вже опубліковано, і деякі британські ЗМІ (зокрема BBC) встигли частково з нею ознайомитися.

BBC розповідає про найгостріші та неоднозначні фрагменти книги.

Гаррі та Вільям просили батька не одружуватися з Каміллою

У своїй книзі Гаррі пише, що вони з братом благали батька не одружуватися на Каміллі – на той момент Паркер-Боулз, а тепер королевою-консортом Чарльза III – і окремо зустрічалися з нею для розмови, перш ніж відбулося весілля.

За словами Гаррі, він боявся, що Камілла стане для них із братом злою мачухою, але в глибині душі вони з Вільямом були готові пробачити їй все, якщо батько буде з нею щасливий.

Коли саме відбулася розмова Гаррі з Каміллою, яка ще не вийшла за його батька, з опублікованих уривків неясно, так що ми не знаємо, скільки років було принцу на той момент. Саме одруження принца Чарльза – тепер короля Чарльза III – відбулося 2005 року.

Принци Вільям і Гаррі з дружинами Кейт і Меган у Віндзорському замку під час похорону королеви Єлизавети II

Чаклунка передала “послання від Діани”

Принц Гаррі описує, як неминуча скорбота за загиблою матір’ю, принцесою Діаною, привела його до якоїсь жінки, яка стверджувала, що має дар вступати в контакт з потойбічним світом.

“Твоя мама каже, що ти живеш життям, яке сама вона прожити не змогла. Ти живеш життям, яке вона для тебе і хотіла”, – нібито сказала йому чаклунка.

Принцеса Діана загинула в Парижі 1997 року, коли Гаррі було 12 років.

У книзі Гаррі лише коротко розповідає про розмову з його покійною матір’ю, пише Guardian.

Коли і де відбулася його зустріч із чаклункою – також неясно.

Чарльз не обійняв Гаррі після смерті Діани

У своїх мемуарах Гаррі згадує, як батько підійшов до нього, щоб повідомити трагічну новину про загибель Діани в автокатастрофі – і не обійняв його на той момент.

Втім, пише принц, навіть у звичайних обставинах його батько “ніколи не вмів виявляти свої почуття”.

Вільям і Кейт сміялися з костюма нациста, який Гаррі обрав для вечірки

У мемуарах стверджується, що Вільям та Кетрін сміялися, коли Гаррі на маскарад у 2005 році заявився у формі із символікою нацистської Німеччини.

За словами Гаррі, можливі варіанти костюма для вечірки він обговорював із братом і невісткою напередодні, йому була важлива їхня думка.

Він докладно описує, як попросив їх допомогти йому обрати між костюмами пілота та нациста.

“Я зателефонував Віллу і Кейт і запитав, що вони думають. Вони сказали – нацистська форма. Я взяв цей костюм напрокат, разом зі смішними вусами, і повернувся додому. Вільям і Кейт реготали. Це було навіть гірше, ніж леопардове трико Вілла, набагато безглуздіше”.

Гаррі було 20, коли таблоїд Sun опублікував на першій шпальті фотографію, на якій він одягнений у нацистську форму на тематичній вечірці “Корінні мешканці та колонізатори”.

Як Гаррі втратив цноту

Гаррі відверто говорить, що перший сексуальний досвід у нього стався в 17 років.

Це сталося в полі за пабом з жінкою, яка була старша за нього.

Партнерка поводилась із ним, “як із молодим жеребцем”, пише Гаррі, і перший сексуальний досвід став для нього вкрай принизливим.

Кокаїн в 17 років і марихуана в Ітоні

Гаррі розповідає, що йому запропонували понюхати кокаїн, коли у віці 17 років він був в гостях у знайомих. Принц зізнається, що кілька разів вживав цей наркотик, хоч, за його словами, це й не давало йому задоволення.

“Це було не дуже весело і не дало мені особливого відчуття щастя, як це відбувалося з іншими. Натомість я відчував себе іншою людиною, а це й було моєю головною метою. Я був 17-річним хлопчиком, який готовий спробувати все, що змінить заздалегідь встановлений порядок”.

Він також розповідає, як у роки навчання в Ітоні курив марихуану у ванній кімнаті кампусу, поки його охоронці-поліцейські охороняли будівлю ззовні.

Сварка між братами почалася після одруження Гаррі на американській актрисі Меган Маркл

Вільям був незадоволений присутністю Гаррі в Ітоні

“Ти не знаєш мене, Гарольде, а я – тебе”, – нібито сказав братові принц Вільям, коли той прибув на навчання до найпрестижнішого коледжу Великої Британії.

На той час Вільям провчився в Ітоні вже два роки і, як він сам зізнавався Гаррі, це місце стало для нього притулком від родини.

“У нього не було тягаря у вигляді молодшого брата, який би ліз до нього з розпитуваннями або пхав свій ніс у його коло спілкування”, – трактує Гаррі позицію Вільяма.

Гаррі попросив брата не турбуватися з його приводу і пообіцяв забути, що вони знайомі.

Чарльз благав Вільяма і Гаррі не битися

Гаррі згадує, як у 2021 році, після похорону діда – герцога Единбурзького – вони з Вільямом мало не побилися.

Принц Чарльз буквально встав між синами і сказав: “Будь ласка, хлопчики, не отруюйте мені останні роки життя”.

Про смерть бабусі Гаррі дізнався не від сім’ї, а з новин

За словами принца Гаррі, про смерть своєї бабусі – королеви Єлизавети ІІ – він дізнався з новин сайту BBC. Коли її стан помітно погіршувався, йому подзвонив батько, і Гаррі збирався в дорогу – в шотландську резиденцію королеви Балморал, де вона перебувала під наглядом лікарів.

Однак незабаром йому дали зрозуміти, що брати з собою Меган не варто, слідує з мемуарів. Цим Гаррі пояснює плутанину, що виникла в день смерті королеви, коли преса спочатку повідомила, що Гаррі та Меган їдуть разом, а потім, що Меган не буде. При цьому дружина принца Вільяма Кейт також не поїхала до Балморалу.

Він дізнався, що королева померла, коли його літак приземлився у Великій Британії. Не від сім’ї, а з новин у телефоні, наголошує Гаррі у своїй книзі.

“Коли літак пішов на посадку, спалахнув екран мого мобільного. Надійшло повідомлення від Мег (Меган): “зателефонуй мені, як тільки отримаєш це”. Я відкрив сайт BBC. Моя бабуся померла. Мій батько став королем”, – пише принц Гаррі.

Вільям – спадкоємець, Гаррі – запасний

Назва книги “Запасний”, стверджує принц Гаррі, обрана не випадково і має глибоке значення. Це слово нібито вимовив його батько, коли Гаррі народився.

Римований вираз “an heir and a spare” (“один спадкоємець і один запасний”) у британській англійській є стійким. У знатних сім’ях так заведено напівжартома називати двох дітей. Старша дитина має успадкувати батьківський титул і стан, а молодший служить гарантією того, що рід не перерветься навіть у тому випадку, якщо зі старшим сином щось трапиться.

“Чудово. Ти дала мені одного спадкоємця і одного запасного. Твоя місія виконана”, – нібито сказав тоді принц Чарльз принцесі Діані, стверджує Гаррі.

Він уточнює, що йому самому про це розповіли, коли йому вже було 20, але своє джерело автор мемуарів не називає.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Також на цю тему

Григорій Кочур. Людина, яка знала все

У бараці давно всі спали. Знадвору через малі віконця продиралася біла ніч полярного літа. Тьмяне світло доповзало до клаптика паперу, на якому худорлявий, одягнений у зеківську робу — як і всі тут — чоловік натхненно писав на коліні. Працював насторожено: будь-якої миті могли вдертися наглядачі. Тоді ховав під старий матрац і записи, і пошарпаний томик Ґете.

Біла ніч допомагала йому долати колючий дріт табору Інти й несла до берегів Рейну, що оспівав Ґете, або Верленової Франції, або Байронового Туманного Альбіону. Тут, у ГУЛАГу, перекладач Григорій Кочур надавав геніям світової літератури українського голосу. А заодно звільняв себе. Бо ув’язнити в зеківську робу можна тіло — але не думку.

Христина Коціра

Музей, де живуть

На розі двох «літературних» вулиць в Ірпені — Григорія Кочура та Євгена Гуцала — стоїть світлий двоповерховий дім. На його фасаді — меморіальна табличка: «У цьому будинку з 1962 по 1994 жив і працював поет, перекладач, літератор Григорій Кочур».

На подвір’ї порожньо, зате двері дому відчинені навстіж. За хвилю надвір вистрибує дівчинка років десяти: «Я на вулицю гуляти». Слідом за нею виходить жінка — бабуся дівчинки. Це — Марія Кочур, директорка музею та невістка перекладача.

Марія Кочур в кабінеті свого тестя. Тут він проводив найбільше часу

Ми з фотографом не попереджали про приїзд, тому відразу просимо вибачення. Пані Марія бентежиться, бо не готувалася до гостей — каже, збиралася полоти грядки. Але запрошує на екскурсію.

— Коли Григорій Порфирович помер, нам було важливо зберегти його архіви. Бо це — тисячі рукописів, листів. Це — велика бібліотека. Я актриса за професією, та вже стала «кочурознавицею» і музейною працівницею, — усміхається господиня.

Пані Марія розповідає, що музей — приватний. І, мабуть, перший такий в Україні.

— Коли ми надумали його відкривати, ще не було стандартних статутів. Ми, як вміли, із сином Григорія Порфировича, моїм чоловіком Андрієм, так його і складали. Трохи юристи допомогли.

Екскурсія починається ще на подвір’ї. Пані Марія показує вікно на другому поверсі:

— Отам у нас Ліна Костенко з маленькою Оксанкою (Йдеться про професорку Римського університету Ла Сапієнца Оксану Пахльовську, доньку Ліни Костенко та Єжи Яна Пахльовського. — Ред.) жили. Ліна не раз казала про Кочура: «Людина, котра знала все!».

Пані Марія веде нас високими сходами до веранди.

— У ті часи будинок був скромнішим. Згодом ми зробили ремонт і добудували його на гроші від Шевченківської премії, яку Григорієві Порфировичу дали вже посмертно.

Перед порогом будинку — багато капців: дорослі та дитячі. Такого точно не побачиш біля звичних музеїв. Тут посеред експонатів мешкають нащадки Кочура. Вони й самі ніби експонати, котрі бережуть пам’ять про свого діда-прадіда.

Поліглот із Феськівки

Григорій Кочур народився 17 листопада 1908 року в селі Феськівка на Чернігівщині. Грамоти його навчив тато. Ще в дитинстві Гриць «проковтнув» Кобзаря, а завдяки Біблії опанував церковнослов’янську мову. Французьку освоїв в університеті. А ще понад два десятки мов вивчив самотужки.

У школі видавав рукописний журнал «Зоря мистецтва». Публікував там свої перші літературознавчі статті, вірші, а також переклади.

Кочур мав блискучу пам’ять. Учень перекладача – Максим Стріха – згадує Григорія Порфировича у зрілому віці: його можна було порівняти з ґуґлом.

— У ті часи, коли не було інтернету, не було пошукових систем, був прекрасний спосіб про все довідатися — подзвонити Кочуру й отримати відповіді на все, — згадує Стріха.

Року 1928 талановитий юнак вступив до Київського інституту народної освіти, теперішнього Шевченкового університету. На філологічному факультеті тоді працювали неокласики — Микола Зеров, Стефан Савченко. Вони розгледіли талант хлопця і вже на другому курсі залучили його до перекладу й підготовки антології французької поезії.

Збірку заборонили. Неокласиків оголосили ворогами народу. Зерова 1937-го розстріляли.

Кочуру тоді вдалося врятуватись. Він закінчив університет. Одружився. Писав кандидатську дисертацію. Вивчав мови, перекладав. Працював у різних містах — Балті, Тирасполі, Вінниці, Полтаві.

Звучало «отмєна» — починався допит

У 1943 році Полтава повернулася під совєцький контроль, а подружжя Кочурів заарештували як «буржуазних націоналістів».

Пані Марія пригадує: Кочур неохоче розповідав про той період життя. Лише якось кинув: «Приїздили хлопці зі Львова, привезли вірші Антонича. До того я не знав, що існує такий поет. А потім взнав, що до мене їздили «націоналісти» і що ми «мечтали отторгнуть Украину от великого Советского Союза».

А от дружина Григорія Кочура – Ірина – з невісткою спогадами ділилася.

— Вночі кілька разів під час так званого слідства її забирали й казали, що ведуть на розстріл. Вели підвалами, ставили до стінки, тримали 3–5 хвилин. Тоді звучала команда «отмєна!» — і починали допит. Вимагали підписати зізнання, що вони — українські буржуазні націоналісти. Ірині Михайлівні ті всі події підірвали нервову систему. До кінця життя вона не відновилася, — розповідає директорка музею.

Після восьми місяців тортур Григорій Кочур усе підписав: боявся за дружину. Втім на самому суді він відмовився від зізнань. Судді не зреагували — присудили 10 років таборів і ще 5 років обмежень у громадянських правах.

Кочурів відправили в республіку Комі. Ірина відбувала покарання в Абезі, Григорій працював на шахті в Інті.

Григорій Кочур із дружиною Іриною

«Гамлет» в ГУЛАГу

Нині в кімнаті, у якій зазвичай працював Григорій Кочур, на стіні посеред портретів його вчителів, учнів та побратимів висить карта АРСР Комі. На ній позначено табори, у яких подружжя відбувало покарання, і залізничну колію, що будували в’язні. Уся мапа всіяна хрестами — братськими могилами тих, хто не витримав жорстких умов і загинув.

Кочур якщо й розповідав про ті часи, то лише саркастично. Мовляв, у ГУЛАГу був повний інтернаціонал, хороша база для вивчення іноземних мов. У таборі він вивчив естонську, латвійську, грузинську та вірменську. Після зеківської норми на шахті міняв кайло на олівець і перекладав, писав вірші. Носив блокнот для нотаток розміром із сірникову коробку, ховав його за халявою чобота. І навіть залучав до перекладацької справи співтабірників. Саме Кочур у таборі Інти надихнув політв’язня Дмитра Паламарчука адаптувати сонети Шекспіра. Переклади, які записав оунівець за колючим дротом, і нині вивчають у школі.

Перекладач Максим Стріха пригадує розповіді свого вчителя: іноземна література потрапляла в табір нелегально. Наприклад, Шекспір прокрадався під палітуркою «Краткого курса истории ВКП(б)». Оскільки курс видавали всіма мовами народів СРСР, а наглядачі не знали іноземних мов, то думали, що під обкладинкою – партійна література мовою якоїсь із країн Балтії. Завдяки таким хитрощам Кочур у таборі переклав «Гамлета».

Якось наглядач таки заскочив Григорія Порфировича «на гарячому». Той випадок міг обернутися дуже погано — або додатковими роками ув’язнення, або навіть розстрілом. Та наглядач виявився порядною людиною — такі траплялися навіть там — і не здав перекладача.

Після десяти років таборів Кочури іще п’ять років мусили відбути на засланні. 1959-го подружжя повернулося в Україну. Вони залишили сина одинадцятилітньою дитиною — застали вже дорослого чоловіка. Андрієм опікувалась тітка, материна сестра. Він узяв мамине прізвище — Воронович: так було безпечніше. І сам, хоч мав хист до філології, вступив до Інституту фізичної культури.

Григорій Кочур із сином Андрієм та невісткою Марією

Борг Рильському

— Вони хотіли оселитися в Києві, бо Іринині батьки жили на вулиці Гоголівській біля площі Перемоги. Та їм як ворогам народу заборонили. Спершу винаймали кімнати в Бучі, а потім – в Ірпені. Відтак Максим Рильський посприяв, щоб свекра прописали в Ірпені, — розповідає Марія Кочур.

Рильський знав Кочура ще з 1930-х. І допоміг давньому приятелеві купити житло.

— Цей дім зводив один художник — не добудував. Рильський його викупив за 80 тисяч рублів для Кочура. Потім Григорій Порфирович поступово цей борг Максимові Тадейовичу віддав. Він не любив комусь бути винним, — пояснює невістка.

Відреставрований будинок, у якому Кочури оселилися 1962 року

Вулиця Кочура на перетині з вулицею Маяковського

Син Андрій розповідав, що доводити дім до ладу допомагав Дмитро Паламарчук, перекладач із табору. А сантехнічні роботи були за Іваном Світличним. Саме ці двоє стали першими відвідувачами домівки, яку пізніше назвуть «Ірпінським університетом Кочура».

Борис Антоненко-Давидович, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Микола Лукаш, Євген Сверстюк, Василь Симоненко, Василь Стус, В’’ячеслав Чорновіл, Лесь Танюк та багато інших приїжджали до Ірпеня до Кочура. Спілкувалися, писали, перекладали, знаходили книжки, яких більше ніде не було. Нині в музеї понад 25 тисяч книг.

Григорій Кочур багато перекладав, писав статті, його друкували. Згодом згадував, що перекладацька робота у тріо з Рильським і Лукашем — найщасливіший час у його житті. Року 1968 Кочура прийняли до Спілки письменників. Наступного року вийшла його перша збірка перекладів «Відлуння», із поезію від античних часів до сучасних.

Микола Лукаш і Григорій Кочур у Києві

Табірна звичка — писати на коліні

Щовівторка та щоп’ятниці електричка, що прямує з Ірпеня на Київ, везла нетипового пасажира. Чоловік їхав зі стосами паперів — і віддрукованих на машинці, і списаних від руки. Він ні на кого не звертав уваги всі пів години дороги: зосереджено редагував. За табірною звичкою — на коліні — Григорій Кочур писатиме до кінця життя.

Із вокзалу він прямував на вулицю Орджонікідзе (нині — Банкову), до будівлі Спілки письменників. Там у Кочура були перекладацькі секції, на які приходили не лише літератори, а й художники та історики.

Далі обходив усі великі книгарні. Обов’язково зазирав у «Сяйво», де за ширмою притримували рідкісні книжки «для своїх». Потім ішов на Пушкінську — в гості до Ірини Стешенко, внучки Михайла Старицького. У неї книжок було навіть більше, ніж у книгарнях. Там зустрічалися з Василем Стусом. І втрьох сідали за ще один переклад.

Кочур опікувався молодими, мов власними дітьми. Пані Марія розповідає, що саме Григорій Порфирович допоміг знайти Сверстюкові роботу, коли дисидента звідусіль звільняли. У 1972 році, коли Сверстюка арештували, КДБ вимагало від перекладача компрометувальних показів. І Кочур поїхав на суд. захищати.

Портрет Григорія Кочура серед фото учнів його “Ірпінського університету”

Фото друзів та студентів Григорія Кочура

Ворог народу. І Спілки письменників

Після цього Кочура вигнали зі Спілки письменників. Про нього писали наклепницькі статті у пресі. Не друкували. Знайомі зі спілки, випадково зустрівши Григорія в Києві, переходили на інший бік вулиці.

Перекладач Максим Стріха, який десять років тісно спілкувався із Кочуром і вчився у нього перекладацької майстерности, каже: учитель волів мовчати і про цей період свого життя.

— Він був неемоційний у спілкуванні з людьми. Неохоче ділився з іншими складною частиною біографії. Я ніколи не чув від Кочура про його нещастя чи поневіряння. Розговорити було неможливо. Єдиний раз з нього щось витягнув — то було 4 грудня 1991 року, я робив з ним інтерв’ю. Запитав: «Коли вас виключали 1972-го зі спілки, був хтось, хто заперечував, опирався? Хтось з інших дисидентів?». Бо мав на те право, мав право на підтримку. Тоді він сухо так махнув рукою і сказав: «Та ніхто».

Кочур продовжував працювати й тоді. Коли Марія приїжджала в гості до чоловікових батьків, то ночувала в найменшій кімнаті: весь простір будинку належав книжкам. Свекор постійно сидів над перекладами та статтями або ж редагував праці молодших колег.

— Коли Стус сидів у таборах, то там він перекладав з німецької Рільке. Це був улюблений поет Кочура. Стус пересилав переклади Льолі (Леоніді) Світличній або дружині, вони привозили сюди, Григорій Порфирович редагував. А потім дівчата переписували своєю рукою, щоб почерку Кочура не було. Вони оберігали його. Переживали, щоб удруге не посадили, — пригадує невістка перекладача.

Телефон Кочурів прослуховували. Під домом чатувала машина КДБ. Кілька разів проводили обшуки.

Малюнки співтаборника Кочура. Зліва – портрет Григорія Порфировича

В гостях у Гавела

У Спілку письменників Григорія Кочура прийняли ще раз аж 1988 року. Після розвалу СРСР перед поліглотом, який знав тридцять мов, але ніколи не виїжджав за межі Союзу, нарешті відкрилися кордони. Він встиг відвідати три країни: Польщу, Чехію та США.

— У Чехії на авдієнцію до Кочура попросився Вацлав Гавел. Він знав про нього — про арешти, про все. Західне радіо передавало. І ось ці двоє людей зустрілися в артистичному кафе і кілька годин проговорили. Потім ми поїхали в Америку на запрошення Іллінойського університету. Григорій Порфирович виступав без жодного папірця і вільно розказував про неокласиків, адже з кожним із них був знайомий, — розповідає Марія Кочур. Вона супроводжувала тестя у поїздках закордоном.

— Сидимо в готелі перед виступом. Він дивиться в одну точку, я запитую: «Що таке, Григорію Порфировичу?». А він мені: «Що з моєю пам’яттю сталося? Автора пам’ятаю, книжку пам’ятаю, рік видання пам’ятаю, а от на якій сторінці ця цитата — вже не пам’ятаю».

Григорій Кочур не любив, коли його запитували, скільки мов знає. Одного разу таки вийняв аркуш. Щось записував, лічив і підсумував: «Тридцять одна мова!». Жартував, що лише перших 5–6 даються важко, а далі йде легко.

— Невеликий, сухий, стриманий, при близькому спілкуванні дуже уважний і доброзичливий. Дуже скромний. Неймовірно інтелігентний і дуже обізнаний. Він був людиною праці, — пригадує Максим Стріха.

— Вмирав він тяжко. За два дні до смерті я відвідав його. У нього відмовили нирки. Лежав на приладі гемодіалізу. А згадував, що не встиг написати передмови до книжки Віри Вовк (Українська та бразильська письменниця. — Ред.), яку він дуже шанував, і переймався, що там із Лукашевим «Доном Кіхотом». Це був його лейтмотив, скільки я з ним був знайомий, — додає учень Кочура.

Григорій Кочур прожив довге життя — 86 років. Завдяки його таланту Софокл, Горацій, Овідій, Ґете, Шекспір, Петрарка, Едгар По, Тувім, Міцкевич, Дікінсон, Верлен, Рембо, Гюго та багато інших «заговорили» українською.

Сам Григорій Порфирович розмовляв завжди тихо. І лише його вірші, написані в бараці білої полярної ночі, кричали гучним стоголоссям:

Я тих повинен стати голосом,
Хто в многості вже стільки років
Mіж тундрами з питанням болісним
Невільничим ступає кроком.
За цими лавами похмурими
Обстану я перед віками,
I то не в гніві, не в обуренні,
А в певності тривкій, мов камінь;
Мов вітер, що спокійно дихає
I плине полем неозорим,
Ми скромним словом правди тихої
Стозвукий галас переборем.